Пуговицы

Я рвався назад (на війну).
Хоч як це дивно, але всі ми рвалися назад.
Туди, де як здавалося - та, власне, так і було! - триває реальне життя і реальна, чоловіча робота: захищати Батьківщину. Діяти, рухатись, відчувати свою потрібність і незамінність. Там були кращі.
Ще ніколи я не бачив такого потужного скупчення кращих людей.
Так, вони були різні - брутальні, озлоблені, з матюками і чорними від кіптяви обличчями, зі сльозами, коли читали листи від дітей чи складали до кузова "двозсотих".
Але вони були - кращі. І я мусив бути поруч із ними.

Певно, тепер настав той самий час "Х", час істини, час вибору - і вони витягли камінь з-за пазухи. Камінь. Ніж.
Або просто - сховану в кишені дулю.
Або - свою темноту темнющу, безграмотність, безбожжя, невігластво, злобу, заздрість. Увесь гріх, що до певного часу дрімав у душі.
І затопили ним землю, на якій більшість і народилася.
Але були й інші.
І тим яскравіше на цьому темному тлі проявлялися вони - ті, хто не зрадив, кого катували, ті, хто був зі мною в одному батальйоні, ті хто лишився у спільній біді пліч-о-пліч...

Майдан і війна змінили нас докорінно. Бог розгорнув свою долоню - і ми побачили на ній себе - так чітко і так ясно, як не побачили б ніколи. Кращі стали кращими, гірші - гіршими. Часто мені не дає спокою думка: чи можна було вчинити якось інакше? Адже багато хто думає і думатиме потім: якби не було того жорстокого протистояння, то все якось би обійшлося, владналося б. Без жертв, без крові, без війни...
Але - як?!
Ми б і досі стояли на тому п`ятачку! Співали, проголошували гасла і... чекали б, доки країну остаточно здадуть у вічне користування іншій державі. Отже, все було зроблено вірно. І жертви не марні. Ми змусили Бога розімкнути долоню і поглянути на світ прискіпливо і уважно. І поглянути на себе - не в темряві, а на світлі...

Зараз ми сильні своїм відчаєм, вірою і духом, думала Марина, але прийде час і ми станемо сильними своєю силою, яка дрімала всі ці роки.
Так, нас свідомо послабляли: розбещували і обкрадали армію, руйнували і "здавали своїм" за безцінь промисловість, витискали останні копійки з науки, опускали нижче плінтуса культуру.
За сценарієм, котрий чітко вималювався лише тепер, чиновництво роз`їдало країну зсередини, як жук-короїд виїдає серцевину могутнього дуба, залишаючи під корою стовбура гнилизну аби було легше завалити його, потрощити на друзки і якнайшвижше знищити.

...їх (людей на Майдані) було багато.
І не тільки тих, хто перебував з нею пліч-о-пліч вдень і вночі, у вогні і сумнівних затишшях.
Були й інші - невидимі бійці видимого фронту.
Хто згадає їх?
...Молоді працівники телефонних компаній, стихійно об`єднавшись і не повідомивши начальство, розшукували зниклих безвісти за останніми дзвінками з мобільних телефонів.
...Поважні пані з поважних фірм, ламаючи підбори, неслись на передову, аби борщ в каструлях не вистиг, а потім, підправляючи макіяж і витираючи сльози, бігли на роботу, щоби дорогою назад занести на Майдан вечерю.
...Люди в інвалідних візках умовляли таксистів підвезти їх туди, де вони могли б виколупати з землі бодай один булижник, аби долучитися до загальної справи.
...Комп`ютерники "банили" брехню, котра вихлюпувалась на сторінки соціальних мереж.
...Книгомани зносили книжки в народну бібліотеку, художники розмальовували каски.
...Водії не брали грошей, зачувши прохання: "Підкиньте до Майдану"...
...Діти по телефонах казали матусям: "Не хвилюйся, я на останньому сеансі в кіно!" - і стояли ТАМ.
...Касирки супермаркетів і аптек додавали до набору ліків і їжі щось "від себе", зрозумівши, що покупка робиться "для Майдану".
...Риночні торговці підкладали до "підозрілого" набору однакових шкарпеток ще одну безкоштовну пару: "Передайте хлопцям і від мене!"
...Черги в лікарню - на здачу крові.
Тут були всі, для кого обвуглений, поранений, залитий кров`ю Київ став чарівнішим і ріднішим за будь-яке найстерильніше місто Європи і хто - "з шампунем!" - прийде відмивати кожен його метр...
Потім, коли все скінчиться.

- ...любити Батьківщину буває - ох, як важко! Адже Батьківщина - не хліб з маслом.
Часом, вона не може дати і цього.

• Власне, чому вона мусить це давати? Вона, а не ти? Ти, люблячи її, мусиш зробити все аби вона, твоя Батьківщина, не ховала сором`язливо очі, як жебрачка, котра не в змозі прогодувати свою дитину. В певному віці це мусиш зробити ти: прогодувати і захистити. Ось у чому секрет. Не вимагати - а давати! Точніше - віддавати. І поки ми не навчимося віддавати - нічого не зрушиться з місця...

Люди безграмотні. Але вони не злі - прості... Що вони бачили? Що знають? Робота - телек - робота. Роботи немає - пиятика. Біда. Хазяїн у них мусить бути. Без хазяїна - біда. Газет немає, по телебаченню - серіали про міліцію. Іншого не дивляться. Не дай Боже, що буде, якщо цей гнійник розкриється - затопить усе... Їм важливий спокій - прогнилий, рабський, але - щоб тихо було. Щоби пиво продавалось. І, знаєш, що я думаю: це ми винні! Ми, вчителі! Адже не таблиці множення треба вчити в першу чергу. Гроші рахувати всі зрештою навчаться. А чи є такий предмет, котрий вчить вірі, любові, людяності, зрештою - патріотизму, правді? Або хоча б того, що не можна бити лежачого, жінку, дитину, не можна красти, брехати, вбивати... Я спробувала - не вийшло. А скільки брехні було! Скільки брехні... Звідси й безграмотність, небажання самим розібратися, а не брати на віру все, що тобі підсовують. Але тут так не звикли. А вчитися - "робітнича гордість" не дозволяє. Але знаєш, тут не всі такі.