Цитаты из книги Мабуть Естер

Впору сказать: невыносимо. Это невыносимо. Но для невыносимого, по идее, нет слов. А если слова способны это вынести – значит, выносимо?

скрежет машин, aorta ruptur, кости, машины, перемалывающие сознание в прах, и вот уже накатывает вторая волна, голод, отнимают зерно, часть урожая отправляют за границу, за это оттуда идут машины, которые, если не знать, как ими пользоваться, бесполезнее умирающих людей, машины мелют-перемалывают, всё превращая в прах или хлеб, и всё – к черту, всё – тлен, уже не осталось места, где нет места преступлению и смерти, все уже выстрелили, только я еще нет.

Я узнаю наш семейный юмор. Шутка важнее правильного ответа, красное словцо ценнее любой практической пользы. Лучше быть клоуном, нежели соблюдать правила, с которыми не хочешь считаться. Острота – оружие бессильных. Может, Штерн хотел показать, какой фарс на глазах у всех тут разыгрывается?

Усугубляющаяся слепота, сколь ни затрудняла она повседневное существование, похоже, оказалась чем-то вроде почетной награды, ибо Розу пощадила глухота. Слух ее со временем только обострился и даже утончился настолько, что она стала слышать голоса, которых давно уже не было на свете. Чем сильнее она слепла, тем полнозвучнее пел в ней мир ее молодости.

... кто врать не смеет, летать не может.

Так действовала сила тяготения моей аграрной страны, истинную сопряженность с которой ощущаешь, лишь имея свой надел земли.

" Я узнаю наш семейный юмор. Шутка важнее правильного ответа, красное словцо ценнее любой практической пользы."

Потрапляти в полон заборонено, а якщо вже потрапив - заборонено вижити. Це була одна з невимовлених радянських воєнних апорій. Хто вижив - зрадник, а смерть краща за зраду. Тому той, хто повертається з полону, - зрадник, і його слід покарати.

Багато років тому я запитала Давида, одного друга, який завжди в той день приходив у Бабин Яр, чи в нього тут лежать родичі. Тоді він сказав мені, що це найдурніше питання, яке він будь-коли чув. Щойно тепер я розумію, що він мав на увазі. Бо неважливо, хто ти й чи сумуєш за своїми небіжчиками - чи, може, він так собі бажав, аби то було неважливо? - для нього це було питання порядності.

Твої думки влітають просто в рани.

Він стріляв у темряву, і ось через багато років темрява стріляє у відповідь.

Я думала російською, шукала своїх єврейських родичів, а писала німецькою. Я мала щастя пересуватися в прогалині між мовами, в обміні, плутанині ролей і кутів зору. Хто кого завоював, хто свої, а хто чужі, який берег мій?

Він навчав дітей говорити, аби їх почули, інакше його глухонімих і далі вважали би душевнохворими, бо розум і розуміння, так тоді вважали, міститься в розмовній мові. Хто почутий, той прийнятий.

Я вже не знала, для чого їх шукаю і яке було моє вихідне запитання, мої пошуки давно вже перетворилися в залежність, то я передчувала, якщо я щось тут знайду, то повернуся, хоча й не знала, чи той дім, куди я збиралася повертатися був у мові, в просторі чи в родинних зв’язках. Я хотіла тотального повернення, як у казці про золотий ключик, який лежить на дні болота і має відчиняти двері, довго невідомо, які, а тоді виявляється, що це двері оселі, звідки вирушили на їх пошуки.

"Херр оффіцеер, звернулась бабуся з тим неповторним придихом, переконана, що говорить німецькою, будьте такі файні, скажіть мені, що я маю робити? Я бачила оголошення, і в них інструкції для євреїв, але я не дуже можу добре ходити, не можу ходити так швидко.

ЇЇ застрелили на місці, з недбалою рутиною, не перериваючи розмови, навіть не повернувшись до неї як слід, цілком принагідно."