Бот: Ґуаякільський парадокс

Рецензію на " Жорстоке небо" писала на піднесених почуттях від організації презентації та від особистого знайомства з автором, зараз обертаючись у минуло є бажання дещо підправити. Здається, що в той момент я була не зовсім справедливою чи що. Але то минуле, а тут у нас сьогодення і зовсім новенька книга, прочитана буквально на одному подиху. Для мене Бот-2 однозначно краще "Жорстокого неба".
Не буду нічого писати стосовно сюжету книги, не хочу спойлерити. Хоча деякі повороти були по справжньому неочікуваними. От за що варто відмітити автора так це за цілісність сюжету, такі точні деталі, описи. Всі події розгортаються, може, не дуже по прямій, але все доречне: почуття, події, опис. А ще окреме спасибі за правадивість деталей, які можна дуже легко перевірити за допомогою інтернету. Кідрук, як завжди неперевершений. Дуже дякую йому за те, що він створює якісно нову українську літературу. Як на мене Бот та Бот-2 обов"язково неодмінно екранізувати. Буде неперевершено.
А яким же ж неочікуваним сюрпризом була згадка мого імені в кінці , неочікувано. Хоча більше радості, мабуть. було у мами...
Читайте, не пожалкуєте!

Макс Кидрук долго собирался написать продолжение своего "Бота", а я вот долго собиралась его прочитать. И таки собралась. Еще помнится послевкусие после первой книги - как чего-то захватывающе-интригующе-щекочущего нервишки, смешанного с чем-то мерзким (часто-густо встречающимися описаниями нелицеприятных физиологических процессов, нецензурной брани, драк и прочих атрибутов жанра триллер. Американизированный триллер, я бы даже сказала). И помню окончание первой книги - мелькнувших на экране в аэропорту "недоуничтоженных" белобрысых близнецов. Что ж, в первой книге явно проследилась затравочка на продолжение, а значит... Значит, будем читать.
Итак, автор начинает вторую книгу отнюдь не с безжизненной пустынной местности с соответствующим названием - Долина Смерти, а отнюдь наоборот. Место действия - океан, Эквадор. Но и здесь происходят страшные вещи - случился массовый выброс рыбы на берег. Да и не только рыбы - дельфины, киты, прочая морская живность - массово выбросились на небольшой кусочек суши в океане. Кто бы мог подумать, что "выловленная" и доставленная на рынки Гуаякиля рыба из той местности сделает такой переворот? И что мы снова встретимся со знакомыми нам выжившими персонажами из первой части - программистом Тимуром (который после случившихся событий больше не может написать и строчки кода), психиатром Лаурой и громилой Рино Хедхантером (который внезапно ударился в религию и даже дослужился до чина диакона).
Хотя ладно, предсказать встречу с главными героями было легко - на то оно и продолжение.
Во второй части намного меньше "научных" терминов и описаний, в разы меньше иллюстраций. И, несмотря на большое количество действий и событий, совсем мало сюжета. Ну т.е. 70, а то и добрых 80% книги - это нагнетание атмосферы, а последние 20% сюжета - какие-то скомканные. И, перевернув последнюю страницу, я поняла, что а) продолжению еще быть (но это не точно и неизвестно когда), б) застыла с вопросом - и что это было? И зачем это было? И действительно, зачем ему Тимур, если Тимур в этой части книги - вообще главный овощ? Собственно, как и его спутники. Ну ладно, Рино там кое-где кулаками помахал. А Лаура - тот человек, которая первая узнала про события в Эквадоре (от своего сокурсника) и собрала всю компанию в кучку (оплатив им билеты). Сказать, что "Бот-2" оказался полным разочарованием, я бы не сказала, все-таки читалось интересно и достаточно красочно рисовалась картинка в голове (даже сейчас перед глазами вижу эти горы выбросившейся на берег рыбы, кровавая баня в психиатрической больнице, наших героев, скрывающихся в склепе, кружащие в небе вертолеты, заброшенный и частично заметенный песком городок Сан-Педро, попытки перемещения в пустыне вчетвером на двух мопедах...), но все же... Есть какое-то разочарование в главном герое, что ли. Плюс еще приплетены украинские события 2014 года (да, я сама в них варилась, но вся жесть и вся реальная боль от реальных событий и реальной гибели моих земляков как будто измельчала и была скомкана перед лицом вымышленных событий, которые творились в Гуаякиле) - что тоже добавило мне вопросов - зачем?
И все-таки, если выйдет (или лучше сказать - когда выйдет) третья часть - я ее тоже прочитаю. Хочется же знать, чем это все закончится (и закончится ли).

Наважуся висловити непопулярну думку, що книжка надзвичайно слабка. До старих проблем Кідрука із стилем додалися нові. Письменник ще впертіше, ніж раніше, розжовує кожну маловажливу подробицю, будує надзвичайно довгі, перевантажені речення, вводить персонажів, заповнюючи ними по 20 сторінок тексту, лише щоб як-небудь епатажно їх роздовбати об стінку. Синоніми - просто жесть, усі ці "південноафриканець", "француженка", "блондин", "шатенка", "українець", "коротун", "пігмей" - це просто дитячий садок, рівень наймолодших авторів фанфікшену, з яких ще жодного разу не простібалися старші товариші.
2 сторінки автор детально пояснює механізм формування туману в пустелі - і, ого, що б ви думали! - туман майже ніяк не спрацьовує на сюжет. Герої трохи в ньому потинялися і нормально поїхали далі. Ну, затрималися трохи, але, їй-богу, в їх ситуації це була така мізерія, що аж смішно. Це загальна проблема книги: зайві деталі. Не розумію, навіщо за кожної нагоди переказувати підручник з метеорології чи, наприклад, козиряти знаннями про моделі танкерів, камери на дронах - ніфіга не зіграло на сюжет - і таке інше. Це все цікаво саме по собі, але дико, жахливо гальмує розвиток дії, гальмує читання і, бляха, бісить.
Коротше, надмір інформації, яка не є необхідною для розвитку історії і яку автор не спромігся відсікти, заповнивши лакуни чимось дійсно динамічним, психологічно напруженим, надзвичайно дратує.

Але форма, композиція, оповідна манера із дитсадківським скаканням фокалізації туди-сюди, бо інших засобів психологічного зображення, крім влізти героєві до голови, майже і немає, - то не єдине, що злить.

Із змістом порівняно із "Ботом" теж стало якось кепсько. Фабула книги на 504 (п'ятсот, блін, чотири) сторінки переказується, фактично, в кількох словах: сталася лажа, герої зустрілися, посперечалися, полетіли туди-то, влипли в три з половиною пригоди, деус екс махіна №1, проїхалися пустелею, розгадали таємницю, деус екс махіна №2, кульмінація, фінал. Причому пригоди якісь такі, що наших чуваків наче навмисне зачіпає лише рикошетом, бо так зручно: тут їх відпустили, там їм пощастило відлетіти, немає грошей - оп, серун із попередньої серії спішить на допомогу. І оффтопом: жарти про кал уже реально задовбали. Разом із патетикою кіношних зойків Тимура наприкінці і його пафосною внутрішньою промовою на могилі виглядає особливо дешево.

Про федералів автор забуває на 200 сторінок. На кой біс було показувати всі їх поневіряння на злітній смузі в Мачалі до першої спроби відліту - сюжетно незрозуміло. Сказати б, показати стосунки? Так немає стосунків - героїв немає, є картонки: агент Ліза з першого-ліпшого поліцейського процедуралу і купа статистів навколо її персони.

Словом, "Бот-2" виявився для мене дуже важким, нудним читанням. "Бот-1" слабкий на рівні стилістики, але насичений подієво, свіжий, цікавий, він захоплює попри всі "але". Інтернаціонал учених скаче, сіпається, нервує, убивається, словом, увесь час відбуваються якісь події. Герої пробують різні варіанти, будують теорії, майже всі активно задіяні. "Бот-2" виявився жахливим розчаруванням. Три змучені каліки видають за 500 сторінок 2-3 вимучені здогадки, причому ти здогадався на 100 сторінок раніше за них, бо автор тобі все ретельно розжував, у результаті чого герої лишають по собі враження безнадійних тупаків.

Такі книги береш заради гостросюжетності й напруги, а це щось розтягнуте й жахливо вторинне. Я розпочала читати "Бота-2" десь у травні 2016-го, а закінчити себе примусила лише сьогодні, і то чималим вольовим зусиллям.

При цьому, як не дивно, досить легко уявити, як з нудної книжки виходить нормальне таке голлівудське кіно. Тоді пафос і патетика стануть на місце, відсічуться тонни зайвих подробиць, блондинів і південноафриканців, а за умови нормальних спецефектів нікого не напружуватиме, що не герої рухають сюжет, а сюжет кудись волоче їх за собою.

Але як книга це не дуже. Погано.

"Хай би тебе чорти побрали, клятий ти Кідрук!" Саме такі думки виникали у голові зранку, одразу після того, як уві сні мені доводилося тікати від зграї розлючених "сутінкових". "Ненавиджу тебе!" - з захватом викрикнула я, щойно закрила дочитаний роман.
Так вже сталося, що до сучасної (та й не тільки) української літератури я не дуже дотична, але Макс... У той далекий 2012 першокусницями зі словами "Дивись, якийсь мужик презентує свою книгу" ми з FatumeS познайомились і з самим Максом Кідруком і з його творчістю. Я пам'ятаю той невеличкий зал, який запросто вміщав в себе всіх, хто хотів подивитися на молодого письменника та послухати його, пам'ятаю як охопив захват від його ораторських здібностей, а згодом від майстерності втримувати читача. Далі були презентації Твердині і Жорстокого неба. Людей було все більше. І от Бот-2, і лекційна зала заповнена майже вщент. Бо щоразу хтось, закриваючи черговий роман Кідрука, біг до кращого друга чи просто знайомого, тицяв йому до рук книгу і вимагав прочитати. Бо кожен хотів, щоб ще хтось відчув це лоскотання нервів, відчув, як шлунок стискається від гнітючої атмосфери.
Романи Кідрука - це все ж масова література, і оцінювати їх треба саме з цієї позиції. Масова література має затягувати читача, має зробити так, щоб читач їв, спав, срав, ходив на роботу/в універ/до школи не відриваючись від сторінок, щоб не мав спокою, доки не дочитає твір, а закривши книгу, жалкував, що не розтягував задоволення. Кідрукові твори справляються з цим повністю. Макс завжди завершує абзац, главу, розділ, да, мать його, роман таким чином, що сил нема відкласти книгу в бік, щоб піти приготувати собі пожерти!
Максовий стиль має цікаву особливість. Я б назвала це гіперреалізмом в літературі. Його я помітила ще у Твердині, коли Кідрук описуючи деталь з спорядження Левка і компанії, вказував все, включаючи ціну, за яку було придбано річ. Попервах здається, ну нашо! Але згодом розумієш, що ці деталі додають реалістичності, від чого нерви лоскоче сильніше. У Боті-2 ця гіперреалістичність також присутня, і час від часу доходить до того, що виникає бажання захлопнути книгу і сховатися, але якась сила не дає відірвати носа від сторінок.
Не будемо вбивати котиків, не будемо роздумувати над тим сакральним питанням "чому?", не будемо розкривати подробиці сюжету. Хочеться тільки сподіватися на швидку появу третьї частини Бота і звичайно нового заявленого на презентації роману, з яким можна буде знову випасти з реальності.

після випуску твердині у кідрука стався конкретний такий ґуаякільський передоз, і, либонь, написання нових бестселерів остаточно було поставлено на виробничо-кон'юнктурні рейки тотальної масовізації, а сам процес творення радше почав нагадувати блювання господнє з тією лише різницею, що менторський тон самозакоханого всезнайка й інші традиційні фішки та примочки, що кочують від роману до роману автора та розраховані на невибагливу авдиторію переважно підліткового віку, остаточно відбивають бажання знайомитися з його наступними опусами — ну а хулі: ремісники від літератури завше спокушали своїх читачів не якістю, а кількістю, бро, кількістю і нічим іншим (прикладів — хоч греблю гати ними: згадати бодай того ж таки кінґа, котрого у режимі нон-стоп останніми роками недобросовісно перекладає комерційно успішна видавнича контора зі зворушливою назвою клуб сімейного дозвілля).

Купити книжку півтори роки тому, з мать його, автографом і добратися до неї тільки зараз - о, це так по-моєму, Господи!
Якшо сприймати цю книгу виключно як продовження першої частини, то можна знайти невеликі недоліки, на які я спочатку звертала увагу навіть надто сильно. Як на мене, такий підхід (коли ти з самого початку знаєш у чому вся сіль) не завжди спрацьовує, адже ти дивишся на головних героїв, у котрих розгадка лежить прямо таки під носом і хочеш закричати до них через сторінки книжки, це знання скребеться десь під черепом, не даючи заспокоїтися. Проте, прочитавши післямову, я зрозуміла, що це не є повноцінним продовженням "Бота 1", а лише невеликою гілкою, що відходить від першої частини, а тому сприймається книжка вже інакше.
Що ж ми маємо? Тимур, Лаура і Ріно, старі знайомі, що розішлися своїми дорогами та мають свої психологічні травми після Атаками, знову збираються разом. Прямуючи до Еквадору, вони розуміють, що їх чекає зустріч із психоістотою, а отже - нічого гарного. Вони, плутаючись у здогадках, немов п'яниця у власних спущених штанях, розплутують клубок, який наворотило те, що зародилося у лабораторії серед пустелі.
Це неймовірно, персонажі змінилися, став іншим їх спосіб мислення, їх поведінка, за п'ять років вони перетворилися на нових людей, та попри все це - залишилися такими ж, я не знаю як передати це словами, треба читати і відчувати це. Кожна їх дія знаходила відгук у моєму серці і я щиро співчувала та переживала за них. Події у Еквадорскому Ґуаякілі не залишать вас байдужими, поринайте у світ ботів знову і знову.
Макс Кідрук провів неймовірну роботу, читаючи цю книгу, не треба вмикати фантазію, не треба нічого уявляти, ти просто читаєш, І ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ОПИНЯЄШСЯ серед пустелі разом з головними героями. Це безперечний талант і гордість нашої країни, адже створити таку книгу може далеко не кожний, круто, що написав її саме наш співвітчизник! Гордість розпирає, а чом би, власне, й ні?
5 із 5, дякую, Максе, усім серцем чекаю продовження!

Вторую часть Макс Кідрук - Бот. Атакамська криза я начала сразу же после первой. Я не хотела выныривать из атмосферы ботов, покидать пустыню и наших героев. Тем более в конце первой части был неплохой такой кливхенгер.
Начало у второй части был... немного затянутый. Начали ооочень издалека, про другое место и другие проблемы, с кучей второстепенных героев (а может они будут главными, по тексту не понятно было). Да, благодаря мастерству автора как рассказчика тебе интересно читать, но ты же шел за другим... Я честно пару раз проверяла ничего ли я не перепутала и это правда вторая часть. Где-то после 100 страниц мы наконец-то вернулись к Тимуру и его команде.
Чтоб не спойлерить, скажу, что вторая часть очень промежуточная. Как такового самостоятельного сюжета в ней нет, герои завершают то, что они не завершили в первой части, причем проблему с той стороны о которой они не думали. Но в принципе об этом мы узнаем под конец. Так, по сути, во второй части героев сами не до конца понимают ради чего собрались, откуда источник угрозы. Немного было скучно читать как они просто передвигаются, сами до конца не понимая зачем. В книге куда больше заинтересовал финальный твист с жирнющим намеком на третью часть. Правда, насколько я знаю, автор не планирует завершать трилогию. Что ж, в таком случае, положа руку на сердце, можно и вторую часть не читать. Первая вполне завершена, и конфликт второй части где-то даже надуманный.
Все так же советую первую часть, на счет второй не уверена, разве что вы фанат автора, как и я.

Чим мене (приємно) вразив "Бот-2" (називатиму його так)? Насправді усім. В першій половині роману, там де ще можна про щось думати і щось намагатись аналізувати, я усвідомила, що Макс дуже росте як письменник. Тобто в порівнянні навіть з першим "Ботом" це якісно новий технічний рівень письма. Я пам'ятаю, що в першій частині мені реально заважало те, що автор "попереджав" про наступні події (ладно, особливо це стосувалось наступних СМЕРТЕЙ). Не знаю чому, але саспенсу я при цьому не відчувала, бо все відбувалось занадто швидко. В другій мене реально трусило, наприклад, на смерті Антоніо Арреоли, тому що Кідрук вже розкрив карти, але поки що нічого не відбувалось. І от ще сторінку нічого не відбувалось. І от ще. І я почала підганяти саму себе; я реально дуже сильно хвилювалась, я боялась читати наступний абзац. І це було круто. Можна, мабуть, не казати, що під кінець книги я вже не могла думати про те, звідки береться моє читацьке напруження. Я просто губилась в натовпі, ледь не пропускала свої станції метро та проносила їжу повз рота, буквально не випускаючи книгу з рук, доки врешті її не добила.
По-друге, коли перші емоції після прочитання минулись, я задумалась над тим, СКІЛЬКИ В БІСА роботи було вкладено в ці сторінки (до речі, я вже казала, як я нереально тащуся від оформлення "Ботів" з їх одночасно твердою та гнучкою обкладинкою? Серйозно, це видання моєї мрії. Я була б щаслива, якби всі книги були такими, вони настільки зручні, що випускати з рук не хочеться. Так, ладно, про що я там?) Так, скільки в біса роботи було вкладено в другу частину "Бота". Навіть не беручи до уваги всі математично-фізичні феномени, я зустрічала стільки органічно вплетених в канву пригодницького тексту фактів з інших наук, що це важко було осягнути. Течії і рух води, зображення типових погодних умов, історичні факти, топографічні відомості... Якщо хоч ненадовго абстрагуватись від основних подій роману, стає зрозумілим, скільки в ньому додаткової інфи, що потребувала – правда не знаю і боюсь подумати, скільки – часу на своє оформлення і правильну подачу. І тут ти починаєш відчувати не просто захоплення, а глибоку повагу до цієї роботи. А як на мене, якщо ти дійсно ПОВАЖАЄШ людину, яка щось написала – це взагалі найкраще, що могло трапитись між тобою та книгою.
At the back of my mind я здогадувалась, що трапиться в кінці, бо мені, сама того не бажаючи, трохи проспойлерила подруга, але все одно – кінцівка гарна. Не суперспецефектна, не вражаюча, а саме така, яку я люблю – гарна, якісна, міцна, логічна, трохи зла. Органічно закруглююча вже написане і разом з тим кидаюча заворожуюючий місток (Ейнджел і Лукас, ага) до наступної частини, яку я вже чекаю з нетерепінням :)
Такі от справи, феллас. Читайте Кідрука!

Книга вполне на уровне первой.Сюжет не провисает,держит в напряжении до самого конца.
Одно только напрягает - научные выкладки,которые,как  я подозреваю,не понимает никто,кроме самого автора.Он старается разжевать читателю на пальцах,что такое фрактал,приводит иллюстрации,примеры и,кажется,искренне недоумевает,почему мы,читатели,такие тупые.Скажу честно - эти страницы я пролистывал.Ведь мы не обязаны знать,как работает подпространственный тоннель,чтобы читать Хайнлайна,и не должны разбираться в устройстве машины времени,чтобы восхищаться Уэллсом или Булычевым.
В остальном - отлично.Я бы даже рекомендовал эту дилогию всем любителям триллеров.