Sjakie en de chocoladefabriek

Верука Солт вередувала,
аж доки в сміттєпровід впала,
(Таку халепу, як оця,
довести треба до кінця,
тож ми не марнували слів
і здихались також батьків.)
Летить Верука по трубі!
А ми ж повинні, далебі,
зізнатись, що внизу вона
зустріне друзів, хоч сама
не рада буде тим друзякам -
бо не курорт там, а клоака.
Ось з оселедця голова
смердюча і напівгнила.
"Привіт! Як справи? Як живеш?
Як добре, що ти з нами теж!"
А трохи далі для душі
очікують товариші:
з ковбаски хвостик, згірклий смалець,
хлібини цвілої окраєць,
погризений шматочок сала,
креветка, що гниє помалу,
стара сосиска, що смердить,
аж носа вирвати кортить,
гнила шкарпетка, здохла миша,
те, що на сходах кіт залишив,
і безліч іншої гидоти,
нудоти, рвоти і бридоти.
Такі-от у Веруки друзі...
Дісталось панні по заслузі,
бо що посіяв - те й пожнеш,
і від розплати не втечеш.
Та вам тепер, либонь, цікаво,
чи хтось судити має право
лише Веруку Солт одну,
і всю розбещення вину
приписувати тільки їй -
зіпсутій, але ж не лихій?
То хто ж її так зіпсував?
Хто їй постійно потурав?
Нікчему з неї хто зробив?
Хто грішний тут? Хто завинив?
На жаль, ця відповідь - сумна,
бо чітко вказує вона,
що лихо власними руками
тут сотворили ТАТО й МАМА!
Тому радіє цілий світ,
що й їх забрав сміттєпровІд
(чи сміттєпрОвід? - Все одно!) -
вони поринули на дно.

- Усі ми, любі друзі, згодні,
що гіршого нема сьогодні,
ніж бачити дурну дивачку,
яка весь час жує жувачку.
(Таку ганебно звичку мати -
вже краще в носі колупати).
Ці жуйки горе вам несуть -
пустопорожня їхня суть.
В халепу влип, на нашу думку,
той, хто жує жувальну гумку.
Вам, може, оповісти знов
про бідну панну Бігелов,
яка цілісінькими днями
жувала жуйку до безтями?
Жувала в ванні і в аптеці,
в метро, в таксі, на дискотеці,
жувала в церкві і в кіно -
такого світ не знав давно!
Якщо було їй жуйки мало,
вона лінолеум жувала.
Жувала віники і гроші,
і навіть вухо листоноші.
Жувала туфлі і панчохи...
В одного хлопця носа трохи
не віджувала... Й ось халепа -
у неї виросла щелепа,
а з нею й зуби, що стирчали,
неначе в два ряди кинджали!
Роками так вона жувала
щодня сто жуйок, і не знала,
що прийде день, настане час,
коли закінчиться все враз.
Ось спатки панночка лягає
журнальчик перед сном читає,
і жуйка в роті люба-мила,
й зубочки, як у крокодила.
Під північ жуйку відкладає
і вже немовби засинає.
Та що за диво! Панна спить,
а щелепи її й на мить
свого жування не спиняють,
хоч жуйки в роті вже не мають.
Жували так безперестанку
аж до самісінького ранку.
Було маркотно й підозріло
як в темряві щось гуркотіло,
коли її великий рот
гримів, як тракторний завод!
Усе гучніше: "трах-тарах".
О, як спинити весь цей жах!
Зубиська наче показились,
на все на світі розізлились
і панночці, що мирно спала,
пів'язика відшматували.
Тож панна Бігелов німа
відтоді стала і сумна,
і далі все життя жила
в брудній лікарні край села.

Тому урятувати варт
нам Віолету Борегард,
щоби вона так не страждала.
Не пізно ще. Та часу мало.
Повинна вижити вона,
хоча й гарантії нема.

Августум Глуп! Августус Глуп!
Скупий тюфтелька-товстолуп!
І день, і ніч свинюка ця
жере і хлепче без кінця.

Як довго буде це тривати?
Вже годі! Требе припиняти,
бо це вгодоване нещастя
не принесе нікому щастя.

Тому, у випадках подібгих,
малих паскудників негідних
ми часом трішки підправляєм,
або ж цілком переробляєм.
Це ж міг би бути з нього м'ячик,
чи іграшковий кінь, чи квачик,
або, скажімо, лялька гарна.
Та з цим хлопчиськом - справа марна,
бо він - мерзенний, а тому
знайшли ми кращий шлях йому.
"Пора! - гукнули ми в юрбу, -
щоб вилетів він у трубу!
Б'ють барабани. Дзвонить дзвін,
і вже невдовзі має він
у тім цеху, де зник, до речі,
побачити кумедні речі.
Лиш не журіться, дітки, знов,
Августус Глуп - живий-здоров,
хоч, звісно, змиримося з тим,
що певні зміни будуть з ним,
бо прогресує организм,
як попаду в той механізм...

Поволі шестерні кружляють,
зубці скрегочуть і щипають,
ножі - січуть, а ми туди
вкидаєм ягоди й меди,
ще й дрібку спецій, після чого
кип'ятимо хлопчину того
з хвилинку, доки вся гидота
назавжди щезне з його рота.

І ось - готово! Час настав!
Але й чудовий хлопчик став!
Недавно всі їм гордували,
кляли, цурались і плювали,
і раптом йолоп цей поганий
став нам солодкий і жаданий!
Бо хто ж, у кого все в порядку,
не любить ягідну помадку!..

Бачите,.. одразу, як доня сказала, що просто мусить мати Золотий квиток, я пішов у місто й почав купувати всі шоколадні батончики "Вонка" - всі, які бачив. Купував їх, мабуть, тисячами. Сотнями тисяч! Тоді вантажив у фургони й відправляв на власну фабрику. Мій, розумієте, бізнем - це горішки, і в мене працює майже сотня жінок, які лущать горішки, щоб їх потім смажити і підсолювати. Цілими днями ці жінки сидять і лущать горішки. Тож я їм сказав: "Дівчата, тепер, замість лущити горішки, здирайте обгортки з цих дурних батончиків!" Вони так і робили. Зранку до вечора кожнісінька моя робітниця зривала з батончиків обгортки.
Та минуло три дні - і все дарма. Це було жахіття! Моя Веручечка з кожним днем сумнішала і сумнішала і, коли я вертався додому, кричала на мене: "Де мій Золотий квиток! Я хочу Золотий квиток!" Вона годинами лежала на підлозі, звицяла ногами й страшенно лементувала. Я не міг дивитися, як страждає моя дівчинка, тому поклявся не припиняти пошуків, доки не здобуду те, що вона бажала. І раптом... на четвертий день увечері одна моя робітниця закричала: "Я знайшла! Золотий квиток!" А я звелів: "Дай сюди, швидко!" Вона віддала, а я побіг додому й віддав його моїй любій Веруці, і ось вона знову усміхнена, а вся наша родина знову щаслива.