Камінь посеред саду

Після того, як прочитала Століття Якова , я почала скуповувати всі книги Володимира Лиса, і нові, і видані раніше. Хотілося вичитати все. Але… Ось уже третя книга, що принесла розчарування. Ще більше, ніж попередні.
Щось не складається у мене з цим автором останнім часом. От і ця книга - впевнена трійка, хоча ні, не впевнена. Натягнута за імʼя на обкладинці. Не було б цього імені, я б напевне кіл вгатила б.

Криза середнього віку, як і пубертатний період, не минає нікого. От і Андрій Троян дочекався свого часу. А почалося все з того, що його покинула Магда, кохана дружина. Та чи кохав він її колись? Чи кохала вона його? Можливо так, коли все ще тільки починалося. А потім… А потім все стало рутиною. Робота, народження доньки, мрії про квартиру, сварки через це. Все пройшло. Тепер він, покинутий дружиною чоловік, самотній і рефлексуючий, безперервно в пошуках чогось, чи когось. І було б це непогано, якби Андрій розумів, що він прагне, чого шукає. Та, схоже, він цього не знає. Жінки змінюються одна за одною, кохання приходить і відходить, про деяких він навіть не може зрозуміти, вони справжні, чи видумані його уявою. І щоразу він не уявляє життя без чергової любоньки, а потім на горизонті появляється старе кохання, чи нове, залежно від обставин.
Робота не приносить задоволення. Ніяка. Навіть звістка про те, що його давній проект когось зацікавив. Іллюзія життя… Іллюзія кохання. Що далі? Іллюзія смерті?

А з братом-близнюком я так і не просікла. Для чого оце все було? Чому? А головне - який у цьому сенс? Яким чином він мав замінити Андрія? І чому захотів цього?
Зате з каменем все зрозуміло. Кожен з нас має свій камінь, і котити його вгору, чи вниз, піднімати, чи просто дивитися на нього, - то вже особисте рішення. Головне - не перестаратися.

Перевод.

После того, как прочла Століття Якова , я начала скупать все книги Володимира Лиса, и новые, и изданные раньше. Хотелось вычитать всё. Но… Вот уже третья книга, принесшая разочарование. Еще больше, чем предыдущие.
Что-то не складывается у меня с этим автором в последнее время. Вот и эта повесть – уверенная тройка, хотя нет, не уверенная. Натянутая за имя на обложке. Не было бы этого имени, я бы наверняка кол воепила бы.

Кризис среднего возраста, как и пубертатный период, не минует никого. Вот и Андрей Троян дождался своего времени. А началось всё с того, что его покинула Магда, любимая жена. Но любил ли он её когда-нибудь? Любила ли она его? Возможно, когда все еще только начиналось. А потом… А потом все стало рутиной. Работа, рождение дочери, мечты о квартире, ссоры из-за этого. Всё прошло. Теперь он, покинутый женой муж, одинокий и рефлексирующий, непрерывно в поисках чего-то или кого-то. И было бы это неплохо, если бы Андрей понимал, что он хочет, чего ищет. Но он, похоже, этого не знает. Женщины сменяются одна за другой, любовь приходит и уходит, о некоторых он даже не может понять, они настоящие или выдуманы его воображением. И каждый раз он не представляет жизни без очередной милочки, а потом на горизонте появляется старая любовь, или новая, в зависимости от обстоятельств.
Работа не доставляет удовольствия. Никакая. Даже известие о том, что его давний проект заинтересовал кого-то. Иллюзия жизни… Иллюзия любви. Что дальше? Иллюзия смерти?

P. S. А с братом-близнецом я так и не врубилась. Зачем все это было? Почему? А главное – какой в ​​этом смысл? Как он должен был заменить Андрея? И почему этого захотел?
Зато с камнем все ясно. У каждого из нас свой камень, и катить его вверх, или вниз, поднимать, или просто смотреть на него, - это уже личное решение. Главное – не переусердствовать.

Владимир Лис - современный украинский прозаик, многократный лауреат ежегодной книжной премии «Коронация слова», автор таких популярных романов как «Соло для Соломії», «Століття Якова» и др., разоблачающих советскую власть и описывающих жизнь простых сельских жителей, написал совсем неожиданный роман. «Камінь посеред саду» - это мистическая, лишенная остросоциального характера история.

Сюжет книги достаточно размыт. В расплывчатых акварельных тонах перед нами вырисовываются эпизоды из жизни инженера-конструктора Андрея Трояна. Выходец из села, получивший диплом инженера, он прозябает на куцую зарплату с туманной перспективой получения квартиры в городе Луческ. Женат на миловидной, но очень требовательной Магде, чьи придирки лишь добавляют горечи в и так не совсем сладкую жизнь. Что пошло не так? Почему он не стал успешным? Он – подающий большие надежды в институте, сейчас «просиживает» штаны в государственной организации, занимающейся лишь ремонтами, но не новыми проектами. Владимир Лис выбрал меланхоличный тон произведения, полностью подчинив ему весь сюжет. То одна неприятность настигает героя, то другая. Уход жены, увольнение с работы, возвращение в родное село Ясеновка – удары сыплются отовсюду. Кажется, что автор нокаутирует героя, кладет на лопатки. Но с какой целью? То есть, что хотел донести автор?

Герой романа Андрей Троян катит, словно Сизиф, свой камень вверх. А он тянет его вниз, к прошлому. Чтобы разобраться с настоящим или определиться со своим будущим, герою предстоит вернуться к своим истокам, обратиться к прошлому. Где находится тот поворот, на котором герой свернул не туда? Автор настаивает на том, что такого поворота вовсе не существует. Мы идем по ранее предначертанному кем-то «свыше» пути. Он фаталист. Фаталист и его герой – инженер Троян.
Эта книга ярко выбивается из ровного ряда остросоциальных и бытовых романов Владимира Лиса. Несомненно, автор находится в поиске новых для своего творчества выразительных средств, новых тем и способов их раскрытия. Полностью исключив привязку к историческим событиям, лишив роман каких-либо хронологических рамок и реальных локаций, придав немного мистики, автор попробовал себя в постмодернистском стиле письма. Разлогие размышления, внутренний голос героя, его второе «Я» полностью заслонили «акцию» книги, то есть действия и поступки. Неожиданная книга для автора-реалиста.

Не с той книги я начала знакомство с автором, ох, не с той… Впервые о нём услышала в связи с романом “Століття Якова” (и одноименной экранизацией). Знакомые украинцы очень советовали, узнав, что я интересуюсь их современной литературой. “Одним Жаданом сыта не будешь”, — заявила мне Олена и сказала купить Лиса. “Століття Якова” я во львовских книжных не нашла, так что взяла другой роман с интересным названием, красивой обложкой и интригующим описанием.
И начало было вроде неплохим… Обложка обещала психологический детектив, и именно с детективной составляющей книга началась: перед нами труп главного героя, придавленный камнем. Несчастный случай, суицид или преднамеренное убийство? Обстоятельства смерти выглядят так странно, что сразу и не поймёшь, что произошло. Но уже на следующих страницах мы видим живого главного героя, своеобразную ретроспекцию, возвращение к событиям его жизни, приведшим к такому печальному концу.
С этого момента книга напоминает крик души человека с кризисом среднего возраста. Жизнь не сложилась, уходит жена, уставшая ждать от мужа каких-то свершений в плане карьеры, на работе полный разлад. Знаете, так бывает, когда в одночасье рушится вся ваша прежняя жизнь. И вроде чистый лист, чтобы начать заново, но с другой стороны ты будто остался как старуха у разбитого корыта. Вроде еще не стар, чтобы строить жизнь снова, если не получится починить старую. Но сил на новое уже маловато.
Всю книгу я ждала, что вот-вот наступит какой-то переломный момент, он уже близко, вот сейчас, еще минуточку… Знаете, это когда чувствуете, что вот-вот чихнете, уже набираете воздух в лёгкие, распрямляетесь, поднимаете голову, приоткрываете рот… Но нет, не чихаете, ложная тревога. Перелистываете последнюю страницу книги, которая не оставляет после себя никакого послевкусия. Только горечь и раздражение от главного героя.
Книга — одна сплошная метафора. Никакого расследования убийства, только человек и камень в его душе. Детектив? Нет. Психологический? Возможно. Книга о безысходности и одиночестве, которое в любой момент может настигнуть любого их нас. И главное — не оказаться придавленным камнем нашего одиночества.

Книги Лиса – це завжди лотерея. Ніколи не знаєш, що ховається за палітуркою. Цього разу була книга про кризу середнього віку у чоловіка (десь під сорок). Є сім‘я – дружина, донька; робота, за яку тримається ради розширення житла. Як на мене, то події описані в книжці у часовому просторі відносятьсь до початку 90-х, коли ще деякі люди намагаються котитися втрамбованою колією. А потім коли нового житла не надають і дружина каже, що йде до іншого більш успішного і починаються поневіряння героя. Хоча дехто може сказати, що є то за поневіряння – просто людина розгубилась, відчаїлась і намагається якось вишкрябатись з болота яка її затягує. Не відомо як би інші себе повели, як би водночас було зруйновано те, в що вони будували, навіть якщо це – лише хатинка з соломи, яка розлетілась від першого пориву вітру.
І наступне одруження, й залицяння до вдовиці, й химерне кохання до Каті, це все пошук себе яким він був в інститутські роки, за що його дружина вибрала собі в чоловіки. Бо коханням їхні стосунки ніяк не назвеш. З його боку володіння самою гарною жінкою потоку, з її – шлюб за перспективним юнаком. Кожний з них надав риси другій половинці, які не були їм притаманні.
Загадковою постаттю так і залишився – Яромир. Чи то житва людина, чи то фантасмагоричний образ, того ким міг би стати.
Книга не погана, але від пана Володимира очікуєш завжди чогось надзвичайного.

Стосовно оформлення книжки підтримую SHONA . Після того як ми з сестрою її прочитали, книжку можна відправити на макулатуру, або повторно склеювати сторінки, хоч книжка і в твердій обкладинці.

Ця книжка була в мене давно, ще відколи з’явилась на полицях – відразу ж придбала. Та все не доходили руки. Спонукало взяти книжку до рук - ціла буря обговорень розчарованих читачів, котра вже тхнула, перепрошую, чимсь нездоровим. «Не може бути, цього просто не може бути, щоб ця книжка була вже аж така погана», - казала собі я.
Читаючи, спершу не могла втямити: чому ж це детектив? Хіба ж не драма? Так, книга починається з убивства... головного героя. Але потім – глибоке занурення у психіку цього героя, його внутрішній світ. І читаючи безкінечні рефлексії героя, його пошуки себе, спроби втечі від самотності (так, ця книжка - про самотність, хоч начебто поряд з ним є якісь люди – рідні, знайомі, випадкові, колишні, - але, попри все, цей чоловік лишається самотнім), словом, дедалі більше не розуміла: чому ж це все-таки не драма, чому детектив? Втім, лише коли перегорнула останню сторінку, нарешті втямила: це таки детектив. Це не є класичний детектив, до якого ми звикли. Це – внутрішній детектив, як назвав його сам автор. Бо тут сам герой розслідує своє майбутнє вбивство, хоч він про це ще не знає... І хоча на початку, ще на самому старті його занурення в депресивні стани, йому таки погрожують убивством, утім, він про це швидко забуває, бо має інші клопоти. Його по саме горло поглинули самотність, страждання, рефлексії. Він не розуміє, чому все це з ним відбувається, він пробує шукати відповіді, він борсається в хвилях життєвих негараздів, що засмоктують його дедалі глибше. І чим далі – тим усе зрозумілішим стає: він не виборсається. Він – приречений. Така його доля. Та чи Доля? Бо, здається, його смерть таки потрібна декому. Кому і навіщо? Для мене це майже очевидно, але не казатиму, аби не робити спойлеру.
Якщо надумаєте читати цю книгу – заклейте на обкладинці ім’я автора. Абстрагуйтеся від інших його книг. Забудьте, що автор ЦІЄЇ книжки написав «Століття Якова» чи «Соло для Соломії». Це – зовсім інша книжка. І книжка хороша, глибока. Вважаю, навіть переконана, що це є чудово, коли письменник здатен писати РІЗНІ книжки, створювати різні сюжети, працювати в різних жанрах. Він не зобов’язаний бути одноманітним, передбачуваним, таким, яким його хочуть бачити читачі, бути сподіваним, послідовним. Він – різний! І це прекрасно. Це і є письменницька майстерність – не бути однаковим. До того ж, не забувайте, що перше видання цієї книги було ще в 2005 році.

⠀
Книга про кризу середнього віку чоловіка. Андрій Троян котиться по життю, задовольняючись тим, що має. У нього є дружина, дитина, робота, мрії. Та в один день усе руйнується: дружина покидає його, розчарувавшись і втомившись чекати покращень. Трояну не лишається нічого, як кинути роботу, за яку тримався в надії отримати житло.
⠀

⠀
На обкладинці вказано "психологічний детектив", початок і був детективним, та потім пішов психологічний нарив, самокопання головного героя, його пошуки себе, спроби втеч від самотності, хоча й у нього були друзі, рідні. Андрій не розуміє, чому усі негаразди впали на його голову, шукає відповіді, але страждання й труднощі втягують його, мов сипучі піски.
Чи виборсається головний герой, знайде своє щастя, кохану жінку, спокій, чи підніме камінь з саду своєї душі?
⠀

⠀
Меланхолією просякнутий увесь роман. Краще давались душевні муки вбивці Раскольнікова, аніж звичайного пересічного чоловіка".
⠀