Камінь посеред саду

Від минулого неможливо утекти. Минуле - це ми самі. З нашими успіхами і невдачами, точними попаданнями й помилками.

Знаходять те, що гублять. А що не гублять, то не знаходять.

Як мало треба іноді жінкам взагалі, аби бути щасливими.

Сподівання треба виправдовувати відразу, бо потім ризикуєш залишитися біля розбитого корита.

Можна перехитрити самого себе, але час - дзуськи.

Якщо будеш все близько брати до серця, надовго не вистачить.

Ілюзією життя його самого не заміниш.

Якщо я не любив досі, то невже тому, що не вмів когось полюбити?
Але ж для цього не потрібно вміння, це приходить саме,
несподівано, наче вихор, чи поступово засмоктує, як губка.
Так принаймні я читав про це почуття і чув од інших.

Імітувати почуття, що ми з успіхом робили, відколи минуло перше взаємне захоплення? Ні, з мене досить.

Магда вважає мене бездарним. Бездарним в умінні жити на цьому світі, у вмінні любити це життя, відчувати смак до нього, відчувати повнокровність...

Ненавистю нічого не зміниш, так само, як і любов'ю до себе.

Складано пояснювати просте, коли істина лежить не в ньому, а існує сама по собі.

Все-таки людині інколи варто забувати про домашні клопоти і отак мандрувати, відчувати, що ти вільний і розкутий, радіти, що є на світі високі гори і шумливі гірські ріки, що є вершини, які ти не підкорив.

Чому в мені й досі живе надія? Ще живе, немов чахле деревце в посуху, яке забувають і забувають полити, наче ставлять жорстокий експеримент - виживе воно все-таки, чи ні?...

Розлука, хай і короткочасна, облагороджує сімейне життя.

Людина повинна все життя себе шукати.