Микола Джеря. Кайдашева сім'я

Неймовірна мова написання повісті закохує в себе з перший слів із трішечки збоченим задоволенням. Чудовий текст, описи та, таке враження, що кожне слово автора виважено підібране й вірно стоїть саме на своєму місці. Щоправда, сварки та постійні чвари читав порційно, в декілька заходів, бо мало в самого не боліла голова. Не дуже люблю описи персонажів, подій чи природи в книгах, однак у цій – читав з насолодою, щоправда періодично заглядаючи до тлумачного словника.

З майстерної руки Івана Нечуй-Левицького соціально-побутова повість «Кайдашева сім’я» розкриває нам українське суспільне та сімейне побутове життя. На сторінках твору описується зріз поколінь у період після Селянської реформи 1861 року. Часи змінюються, молоде покоління зі старшим вже й не може знайти спільної мови, селяни мають змогу викупляти землю та більше не працювати на клятих панів з нагайкою. Здавалося б, – настали світлі часи! Однак, автор показує, що основою соціального устрою і конфліктів в ньому є не «вищий порядок», а звичайні люди та їхні характери.

Наприклад, чудово змальовані сварки у неповторному стилі відкривають нам, що конфлікти в сім’ї Кайдашенків відбуваються через внутрішній, так би мовити, «гонор», а не через серйозність проблеми (півень чкурнув через тин і тд.). Крім того, хочу відзначити, що така ситуація відбувається й на інших рівнях, не тільки в колі однієї сім’ї.

Батько Омелько покладається на «божу поміч». Всі п’ятниці постить, щоб в вогні не горіти і в воді не тонути - не померти наглою (раптовою) смертю. Часто повторює, що сини його або на піч заженуть, або ж в могилу зведуть. Однак губить Омелька горілка. Нечиста сила, яка, як думав Омелько, водила його аж до Богуславського лісу, насправді ж – родом з дна пляшки.

Показовим також є відвідування київських монастирів та церков. Могло б здатись, що автор критикує святість церковних обрядів, порядки богослужіння та представників духовного сану. Однак, Іван Нечуй-Левицький показує, що за рясами ховаються такі ж люди як і селяни, прибулі до Києва з села Семигори. Священники, користуючись кількістю прихожан на великі свята, стараються взяти як можна більше грошей за відпускання гріхів прихожан, при цьому ще й сперечаючись чиє відпускання «святіше». Ледь не в кожному храмі, звісно ж за декілька карбованців, селянам пропонують доторкнутись до справжньої Туринської плащаниці Ісуса чи глянути на пір’я архангела. Один із священнослужителів навіть не цурається плотського бажання і цілує бабу Палажку (хоч як пише автор – випадково).

Влада також описана цілком людяно і з простого боку. Після кількох разів вирішення спорів Кайдашенків, представники влади теж не витримають і проганяють їх ледь не з прокльонами та тлумаками. А, хто б не прогнав таку сімейку?!

Подібно до Шекспірівського сонету 130, кохання молодих описується таким, яким воно часто й буває в житті. Немає отрути, дуелей на шпагах, описів вічного щастя. Так, сподобалась! Так, беру! Так, сваримось! Так, кохаю!

Як я й писав раніше, причинами сварок завжди є щось побутове, щось просте. То півень чкурне через тин, то грушку дитина візьме. Хоч їхньою проблемою й було переважно те, що вони не хотіли чути одне одного та йти на компроміси. А все ж, в кінці кінців, знову панує мир, коли грушка засихає. Чи надовго – невідомо.

Отож, сміливо читайте та насолоджуйтесь! Я однозначно додаю цю книгу до списку своїх улюблених. І, давайте домовимось з Вами, що старатимемось не брати приклад з сім’ї Кайдашів!

Повесть «Семья Кайдаша», несмотря на в целом сатирический тон, по сути таковой не является. Когда читаешь про скандалы и ссоры в семье Кайдаша, недоумеваешь. Ведь всего-то и нужно вести себя по-человечески. Но гордыня, лень, зависть, чувство собственной важности, жажда власти и так далее приводят с начала к недоразумениям, а потом выливаются в агрессию, сначала скрытую, а потом — целенаправленную. И тогда не только невестки бьют горшки и с кулаками отстаивают свою «правду», а и сыновья поднимают руку на родителей. И когда война входит в привычку, повод упрекнуть (то есть спровоцировать затихший конфликт) всегда найдётся гораздо легче, чем силы сдержаться и смолчать. Сколько нерадивых свекровей разрушили (или испортили) брак своих сыновей, сколько тёщ ответственны за «семейное счастье» дочек!

Повесть именно об этом. О том, что духовная бедность, несмотря на материальный достаток, является пороком гораздо большим нежели, бедность материальная. О том, что в погоне за сохранением и приумножением хозяйственно-финансового благополучия, родные и близкие теряют человеческий вид и достоинство.

У мене давно на замітці ця повість як класика української літератури. Після перегляду шикарного серіалу «Спіймати Кайдаша», знятого за мотивами даної книги, я вирішила, що мені її миттєво потрібно прочитати, так як серіал справив на мене дуже сильне враження і викликав море суперечливих емоцій.
Книга життєва, проста і буде зрозуміла кожному. Автор розповідає про сім'ю, що живе на Київщині у великому селі. Ми читаємо про типове сільське життя, яке сповнено важкої роботи, про любов, проблеми взаємин батьків і дітей, свекрух з невістками, чоловіків з дружинами.
Після прочитання книги і перегляду серіалу, я, на диво, навіть не можу сказати, що мені сподобалося більше. Вони, безумовно відрізняються. Серіал знятий на сучасний манер, і багато чого перероблено, але це його нітрохи не зіпсувало. Повість теж просто чудова і дуже цікава, читання захоплює з першої сторінки. Українська мова і мова написання вражає своєю красою і багатством. Багато гумору, шо не може не радувати. Мені дуже сподобалося і я щиро раджу і повість, і серіал абсолютно всім, хто розуміє українську мову.

Хоть я люблю современную литературу гораздо больше классической, но произведения этого украинского автора читаю с удовольствием.
Иван Нечуй-Левицкий был яростным украинофилом, он искренне любил свою страну и эта любовь чувствуется в каждой строчке. Повесть начинается с описания природы украинской деревни, красивых лесов и рек, синего неба и бескрайних полей с урожаем. В словах автора улавливается нежность и восхищение. От природы писатель постепенно переходит к описанию главных героев повести.
В этой книге завязка истории начинается с влюбленности и женитьбы главного героя - Миколы. Начало очень напоминает другую повесть автора - "Кайдашеву семью", но глупо сравнивать эти произведения, слишком уж они разные. "Кайдашева семья" написана с юмором, а "Микола Джеря" – все же драматическое произведение.
Трагедия Миколы рассказывается как есть, без прикрас и шуток. Повесть пропитана грустью и печалью от начала до конца и заставляет искренне сопереживать героям.
Основная идея повести - это показать рабский труд и тяжёлую долю украинских крестьян до отмены панщины: поборы, изнуряющую работу на полях и заводах. Это Ивану Нечуй-Левицкому удалось мастерски.
"Микола Джеря" знакомит с жизнью украинского населения середины 19 в. и, вообще, с укладом жизни того времени и не только центральной Украины, но и отдаленных её уголков.
Мне повесть понравилась, она небольшая но жизненная и показательная, вот только оставляет после себя горькое послевкусие

История токсичных взаимоотношений, жестокости к животным и антисемитизма (жиды нашего Христа распяли, ага) Вроде бы и с юмором, но сквозь слезы. Как вывод, молодые должны жить отдельно от свекрови и свекра, и не в соседнем дворе, желательно. Смерть Кайдаша как иллюстрация: чего больше всего боишься, то и накличешь. Особенно, когда пост совпадает с походами в шинку, и питие алкоголя на пустой желудок. Не удивительно, что допился до белой горячки.

Интересно было узнать про быт и традиции селян 19 века.