Рецензия на книгу

• 

  devid2

  3 февраля 2021

  Кохайтеся чорнобриві, та не з Кайдашами.

  Неймовірна мова написання повісті закохує в себе з перший слів із трішечки збоченим задоволенням. Чудовий текст, описи та, таке враження, що кожне слово автора виважено підібране й вірно стоїть саме на своєму місці. Щоправда, сварки та постійні чвари читав порційно, в декілька заходів, бо мало в самого не боліла голова. Не дуже люблю описи персонажів, подій чи природи в книгах, однак у цій – читав з насолодою, щоправда періодично заглядаючи до тлумачного словника.

  З майстерної руки Івана Нечуй-Левицького соціально-побутова повість «Кайдашева сім’я» розкриває нам українське суспільне та сімейне побутове життя. На сторінках твору описується зріз поколінь у період після Селянської реформи 1861 року. Часи змінюються, молоде покоління зі старшим вже й не може знайти спільної мови, селяни мають змогу викупляти землю та більше не працювати на клятих панів з нагайкою. Здавалося б, – настали світлі часи! Однак, автор показує, що основою соціального устрою і конфліктів в ньому є не «вищий порядок», а звичайні люди та їхні характери.

  Наприклад, чудово змальовані сварки у неповторному стилі відкривають нам, що конфлікти в сім’ї Кайдашенків відбуваються через внутрішній, так би мовити, «гонор», а не через серйозність проблеми (півень чкурнув через тин і тд.). Крім того, хочу відзначити, що така ситуація відбувається й на інших рівнях, не тільки в колі однієї сім’ї.

  Батько Омелько покладається на «божу поміч». Всі п’ятниці постить, щоб в вогні не горіти і в воді не тонути - не померти наглою (раптовою) смертю. Часто повторює, що сини його або на піч заженуть, або ж в могилу зведуть. Однак губить Омелька горілка. Нечиста сила, яка, як думав Омелько, водила його аж до Богуславського лісу, насправді ж – родом з дна пляшки.

  Показовим також є відвідування київських монастирів та церков. Могло б здатись, що автор критикує святість церковних обрядів, порядки богослужіння та представників духовного сану. Однак, Іван Нечуй-Левицький показує, що за рясами ховаються такі ж люди як і селяни, прибулі до Києва з села Семигори. Священники, користуючись кількістю прихожан на великі свята, стараються взяти як можна більше грошей за відпускання гріхів прихожан, при цьому ще й сперечаючись чиє відпускання «святіше». Ледь не в кожному храмі, звісно ж за декілька карбованців, селянам пропонують доторкнутись до справжньої Туринської плащаниці Ісуса чи глянути на пір’я архангела. Один із священнослужителів навіть не цурається плотського бажання і цілує бабу Палажку (хоч як пише автор – випадково).

  Влада також описана цілком людяно і з простого боку. Після кількох разів вирішення спорів Кайдашенків, представники влади теж не витримають і проганяють їх ледь не з прокльонами та тлумаками. А, хто б не прогнав таку сімейку?!

  Подібно до Шекспірівського сонету 130, кохання молодих описується таким, яким воно часто й буває в житті. Немає отрути, дуелей на шпагах, описів вічного щастя. Так, сподобалась! Так, беру! Так, сваримось! Так, кохаю!
  

  
  «І все ж вона — найкраща поміж тими,
  Що славлені похвалами пустими»

  Як я й писав раніше, причинами сварок завжди є щось побутове, щось просте. То півень чкурне через тин, то грушку дитина візьме. Хоч їхньою проблемою й було переважно те, що вони не хотіли чути одне одного та йти на компроміси. А все ж, в кінці кінців, знову панує мир, коли грушка засихає. Чи надовго – невідомо.

  Отож, сміливо читайте та насолоджуйтесь! Я однозначно додаю цю книгу до списку своїх улюблених. І, давайте домовимось з Вами, що старатимемось не брати приклад з сім’ї Кайдашів!

  4 понравилось

  0

  1,5K