Далекі близькі

Мене дртувала манія далекості, яка часом пронизувала ставлення до цих людей. Мені хотілося думати, що класики можуть бути близькими. Не холодними статуями, не пафосними портретами, не далекими міфами і легендами, а близькими. Тими, хто може бути поруч. Друзями чи сусідами.
Я уявляв, наприклад, що Данте, Пруст чи Флобер були моїми друзями чи сусідами. Що я прошу в них сіль, стикаюся з ними зранку в ліфті й прошу їх зробити музику тихіше, коли пізно. Що Гофман заходить у гості кілька разів на місяць. Що з Бергсоном ми лише вітаємося, хоча він злоститься на нас за минулорічне, а з Бартом ми, навпаки, вечорами випиваємо.
Адже чи не вчимося ми в "класиків" більше, коли вважаємо їх своїми друзями? Коли прислухаємося до їхніх життів, до їхнього болю та радості, до їхніх досконалостей і недосконалостей, немовби ці люди були поруч із нами? Немовби ми могли заходити до них у гості, гратися з їхніми дітьми й говорити з ними про політику та погоду?
Ця книжка народилася з такого прагнення - прагнення бути близькими до далеких. Класики часто бувають для нас священими мерцями, але виливаючи їх у бронзі та ставлячи їх на п"єдестал, ми увічнюємо їхню смерть, а не їхнє життя. Проте саме їхнє життя і є найцікавішим - саме те, як вони відповідали на свій біль, на свою радість, на свої примхи та свої скорботи. Класики теж мріють, щоб їх вислухали, щоб за ними підглядали у замкову щілину, щоб історія пам"ятала деталі їхніх життів, почуттів та думок. Деталі, які їх оживляють.