They Would Never Hurt a Fly

Коли ми молоді, то часто вважаємо, що ідеальне кохання - це знайти свою половинку, людину, яка стане частиною тебе. Людину, якій ти зможеш цілковито довіритися і яка ніколи тебе не зрадить. Невдовзі більшість з нас з'ясовують, що такого кохання не існує. Хоч іноді ми натрапляємо на пари, де панують саме такі стосунки, але зазвичай у них є щось дивне - ніби вони повністю сховалися у свій маленький кокон і бояться його покинути. І що довше вони мають одне одного, то далі від світу відходять.

Парадокс Мілошевича полягав у тому, що він не був ані комуністом, ані націоналістом, а лише опортуністом, який умів використовувати будь-яку ідеологію, що давала йому змогу залишатися при владі.

Якщо правду про війну в країні так і не буже сказано, то одного дня наступне покоління опиниться в такій самій ситуації, як і ми, - ті, хто прийшли після Другої світової війни. Їм теж доведеться покладатися на запилюжені образи та криваві історії, не маючи нічого іншого. І вони відрізнятимуться між собою, залежно від того, на якому боці були їхні батьки; але їм однаково залишиться лише пам'ять, а не історія.

Але одного дня з'ясувалося, що не обов'язково мати зовнішнього ворога, аби почати війну.

Суди над воєнними злочинцями важливі не так через мертвих, як заради живих. Наше єдине сподівання як людських істот полягає в тому, що ми усвідомимо, який вибір поставлено на карту, і зрозуміємо, що в нас є цей вибір.

Після падіння комунізму 1989 року східноєвропейці отримали те, на що сподівалися, - формальну демократію та "дикий" капіталізм, які, втім, принесли з собою також гостре класове розшарування та жахливу корупцію. Голлівудський сценарій, що так нагадує марксистську утопію, де кожен щасливий, а життя - таке просте, просто не склався.

[...] на війні свідків не буває.

І справді, мені здається, що жорстокість на війні є радше нормою, аніж вийнятком, і пов'язана більше з обставинами, аніж із характером людини.

Якщо звичайні люди коїли воєнні злочини, о це означає, що будь-хто з нас може їх коїти.

Чи в кожній спільноті існує певний відсоток людей, які мають патологічнумсзильність до найстрашніших злочинів, якщо в них з'явиться нагода?

Не існує морального кодексу, який застерігав би: "Не бреши!". Навпаки, -всі бачили, що брехуни виживають і мають зиск; ті ж, хто казали правду, залишилися у дурнях.

Я звикла доїдати всю їжу на тарілці, моя дочка вже цього не розуміла. Війна для них була чимось із підручника історії або з фільмів.

Можливо, нікчемні чоловіки простіше перетворюються на воєнних злочинців.

Лише тепер розумію, як легко почати війну, не маючи фактів.

Мешканці Сараєва не раз казали, що війна в Боснії була війною селян проти містян, й інтереси перших представляли люди на кшталт Радована Караджича, вихідця із невеликого чорногорського села, який мало розумів міське життя. Така людина ніяк не могла вписатися в атмосферу Сараєва й почувалася приниженою порівняно з тутешніми мешканцями; а тепер у нього з'явилася нагода помститися.

Життя у посткомуністичних суспільствах (як і комуністичних) було просотане культурою брехні. Не існує морального кодексу, який застерігав би: "Не бреши!". Навпаки, - всі бачили, що брехуни виживають і мають зиск; ті ж, хто казали правду, залишалися у дурнях.

Лише тепер я розумію, як легко почати війну, не маючи фактів. Війна не приходить нізвідки; я бачила в Югославії, як її готують.

Імовірніше, сама війна перетворює звичайних чоловіків (водія, офіціанта, продавця - як-от ці троє підсудних) на злочинців, і стається це через опортунізм, страх і, не в останню чергу, переконання. Сотні тисяч, мабуть, гадали, що чинять правильно. Нічим іншим неможливо пояснити таку величезну кількість зґвалтувань і вбивств. І це лякає ще більше.