Рятівниця Пантелеймона Куліша Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Іван Корсак представив роман «Перстень Ганни Барвінок» У цій історії, здається, все зрозуміло: був Пантелеймон Куліш — особистість виняткової творчої активності, амбітності, сміливих задумів, подеколи злостивості й контроверзійності, — а ще він мав дружину, котра залишилася для нас у його тіні, — у дівоцтві — Олександра Білозерська, а в літературу увійшла як Ганна Барвінок. Кулішева вулканічна енергія, яка породила цілий корпус текстів (їх вистачило б і на кілька літературних біографій), його неприборкане бажання скрізь та всюди бути першим і єдиним носієм істини, непогрішним судією всіх та кожного — і, гадалося досі, пригнічена могутньою чоловіковою індивідуальністю, хронічно ним зраджувана, затуркана, безхарактерна дружина, котра писала вже тоді глибоко старосвітську етнографічну прозу, що є на сьогодні безнадійним літературним анахронізмом. Ми живемо ніби в полоні міфів і стереотипів, здебільшого не усвідомлюючи того, й передаємо їх, немов естафету, прийдешнім поколінням. Особливо це характерно для наших уявлень із національної історії та історії літератури, де всякі інтерпретатори з різних часів полишили нам ідейні схеми й різні ідеограми. А те, що називається особистим життям наших видатних діячів, донедавна взагалі було огорнуто непрозорим запиналом, і ми мали про нього якісь дуже туманні уявлення. Будь-яка спроба щось довідатися з фактографії взаємин їх з іншими людьми вважалася мало не вуайєризмом. А між іншим, дуже багато творчих мотивів та вчинків бувають зумовлені й суто особистими моментами. Коли стали доступними читачеві такі тексти, як «Кохання в житті Шевченка й Куліша» Валер’яна Чубського (псевдонім Михайла Могилянського), «Романи Куліша» Віктора Петрова, його ж «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки...» та «Урваний роман» Олександра Дорошкевича, життя Пантелеймона Куліша з усіма подробицями його сімейного життя та адюльтерними зигзагами стало набутком читача. А далі з’явилася напрочуд цікава книжка «Подружнє життя і позашлюбні романи Пантелеймона Куліша» Євгена Нахліка, в якій мовби підсумовано цю тему й «закрито» її. Нахлік так скрупульозно — на основі багатющої джерельної бази і популярних у сучасній психології теорій на зразок Карла Густава Юнга та Еріка Фромма — проаналізував усі хитросплетіння Кулішевих стосунків із його пасіями й акцентував на подеколи дивному, подеколи жалюгідному, а подеколи — взагалі незрозумілому становищі дружини, котра пройшла по всьому життю письменника його блідою тінню, подеколи просто знехтуваною. А по смерті чоловіка Барвінок доклала всіх можливих зусиль, щоб нагадати літературній еліті його значення і щоб увічнити дороге для неї ім’я. Якщо підходити до фактів біографії сухо аналітично, то все мовби нарешті пояснено, викладено в причинно-наслідковому зв’язку й докладно аргументовано документами. Але тут за життєпис Ганни Барвінок береться Іван Корсак. Статися це могло в одному з двох випадків: або автор не знає, що про неї «все вже написано» (принаймні маємо таке враження після названих попереду текстів), або ж письменник відчув, що є в цьому житті ті моменти й мотиви, яких не зауважили його попередники в темі. Звісно, тут маємо другий варіант. Коли читаєш «Перстень Ганни Барвінок», то з’являється відчуття, що Корсак справді добре знав не лише перебіг подій життя героїні, її твори та листи (деякі з них як, скажімо, епістоли до М. Угрина, Б. Заклинського, Ю. Романчука, М. Євшана, М. Номиса, її сестри Надії, І. Шрага, ще досі навіть не оприлюднені й зберігаються в архівах), а й був також обізнаний з усім написаним про Ганну Барвінок. Подекуди в його романі простежується полеміка з попередниками, особливо з ефектними тезами Віктора Петрова. Цілком слушно в післямові до твору Володимир Поліщук зауважує, що це роман не тільки про саму Ганну Барвінок. «Майже рівною мірою його можна назвати і романом про Пантелеймона Куліша чи романом про «двох Кулішів» — подружжя». Це так. Несамовито егоцентрична особистість високої ідеї і патріотичного чину, Пантелеймон Куліш займає в романі не менше — якщо навіть не більше — художнього простору, аніж, власне, сама Ганна Барвінок. Але є тут одна істотна обставина. Маємо отой специфічний варіант інтерпретації подій, який простежується, наприклад, у романі французького письменника Ерве Базена «Подружнє життя», де є суто жіночий погляд на описувані події, їхня оцінка жінкою, котра стала учасницею тих подій. Чи згадаємо тут серба Милорада Павича з його романом «Зовнішній бік вітру», де також маємо окрему — жіночу — версію подій. Отже, у романі Корсака висвітлено факти відомі, але не тільки. Бо, виявляється, на них можна глянути й з іншого погляду. І знайти там другий і третій план, непомітні поспішно-поверховому погляду. Як відомо, жінка — це щось принципово інше, аніж чоловік. Ні, не краще чи гірше, а саме інше. Вони настільки різні, що почасти здається, що або жінка, або чоловік — інопланетяни, яким випало спільно існувати на Землі, і вони впродовж усього свого життя шукають спільну мову. Бо ж чоловік — це здебільшого еґо і раціо. А про жінку особливо точну формулу вивів Жан Поль: у неї навіть розум — серце. І сама природа прирекла її до жертовності й незрідка готовності підпорядкувати себе чоловіковим інтересам. Буває, навіть відмовитися від себе і, хоч як це деструктивно й драматично для неї, геть розчинитися в чоловікові... Корсак переконує: мабуть, на всьому світі була одна-єдина жінка, котра була створена саме для Пантелеймона Куліша. І ця юна, безмежно щира і наївна провінціалочка Саша Білозерська, вперше побачивши братового приятеля студента Куліша, котрий недовго загостював у їхньому скромному маєтку, здригнулася своїм чистим серцем, у яке воднораз увійшло захоплення Пантелеймоном. Кажуть, що видатних чоловіків жінки відчувають навіть на відстані. І епізод із панною Білозерською та Кулішем цю теорію підтверджує. Але не тільки від захвату й ще неусвідомленого благоговіння до Куліша здригнулося серце витонченої дівчини — здригнулося воно й від передчуття тих випробувань і того болю, що їх принесе в її життя цей чоловік. Це потверджує ще одну теорію: жінки — на противагу чоловікам — передчувають своє майбутнє, ба навіть прозирають поглядом душі у нього, але нічого не годні вдіяти, щоб його уникнути... Мати не випадково противилася доньчиному бажанню стати на рушничок із Кулішем. І не лише тому, що з її погляду це був мезальянс. Усе-таки статус і статки Білозерських вивищували їх проти підозріло безрідного Куліша. А ще ж, певна річ, мати передбачала, що її донька не буде за Кулішем як за кам’яною стіною. І все склалося, як їй гадалося... Але до одруження із Шурою Білозерською Куліш ще змушений був податися до Петербурга «на ловитву щастя і чинів». Тут він уже навіть почав потроху забувати своє захоплення Білозерською, бо йому в око впала Оленька Плетньова — і наш вітрогон починає виважувати: Саша чи Оля? Блякне в пам’яті юна провінціалка із маєтку Білозерських. «Саша десь там, на відлюдді, за полями й лісами, де попасом ходять дикі свині та вовки, щемливо виють уночі, а тут столиця, не якийсь ведмежий куток, тут блиск і розкіш, слушна нагода вхопити фортуну за хвіст...» Таж і його благодійник Плетньов, якщо стане йому за тестя, ще більше може посприяти Кулішевій кар’єрі, введе його в коло самісінького столичного культурного бомонду... Отже, Куліш мав шанс прожити зовсім інше життя, якби одружився з Ольгою Плетньовою. Та все розладнало одне її категоричне слово. Мліючи душею від уявної сімейної ідилії з Плетньовою, котра з любові до нього мала би бути ладна на все, Куліш запитує її: мовляв, ви ж і мову малоросійську вивчите? На що вона рішуче відмовила: «Никогда!» Ошелешений Куліш, здібний архітектор повітряних замків,ураз опинився на грішній землі — і його душа заквилила за напівзабутою Сашею Білозерською. Він згадав про неї... Зрештою, відбулося весілля. Їхнім весільним боярином був Тарас Шевченко, чиїми ще недрукованими поезіями зачитується молоде подружжя. Вона пропонує йому їхати за кордон, де він удосконалюватиметься в малярстві. Олександра віддасть йому всю грошову частину свого віна (а це — три тисячі карбованців, досить велика тоді сума). У Шевченка не склалося. Молодята самі лаштуються в подорож. Здається, все складалося якнайкраще. Спалах щастя і надій Олександри (уже Куліш), якій пощастило здолати материнський опір цьому шлюбові. І перший удар долі: чоловіка заарештовано, його звинувачують у приналежності до Кирило-Мефодіївського братства (до речі, членом якого він насправді не був). Стрес для вже вагітної жінки не минає безслідно — в неї стався викидень. Вирок лікарів: вона вже не зможе мати дітей. Її окрадено на радість материнства. Але це тільки початок її гірких відкриттів і ролей, які їй підготувала доля. Як незабаром вона побачила, її Пантелеймон — не тільки людина національної місії, а й невиправний Дон Жуан. Про Кулішеві романи із сарказмом пише Віктор Петров. Більш поблажливо — Нахлік. З гіркою іронією — Корсак. Бо Корсак артикулює настрій Ганни Барвінок. До речі, вона ще не все знає — багато подробиць Кулішевих амурів доходять до неї лише приглушеним відлунням, але й цього досить, щоб кинути її в перманентну депресію. Вона хворіє, їй не хочеться жити, бачити Куліша. А Куліш натхненно волочиться то за Манею де Бальмен, то за Олександрою Милорадовичівною, то за Ганною фон Рентель, то за Параскою Глибокою, то не просто стає хрещеним літературним батьком Марка Вовчка, котрій натхненно симпатизує, а й веде за неї війну одночасно на кількох фронтах, де зазнає поразки за поразкою, і найдошкульніша з них — від Тургенєва, з яким спрагла до амурів Марко Вовчок утікає від набридливого Куліша, а заодно й від чоловіка Опанаса Марковича до Парижа. Куліш був приречений на фіаско в усіх своїх романах. Ганна Барвінок була приречена нести свій важкий життєвий хрест на ім’я Пантелеймон Куліш. Вона дорогою для своєї душі ціною перетерпіла всі його зради й цілковиту неувагу до своєї особи, перемовчала у відповідь, полишивши навіть спроби виправдатися, всі його докори. Вона таки вистояла, хоч не мала жодної надії, яка б підтримувала її, щоб остаточно не зламатися... І тут трапилось диво. Неймовірно, але Куліш повернувся до неї душею. Легковажний зальотник, резонер і навіть демагог, який так любив розводитися про жіночий ідеал, раптом прозрів, уздрівши омріяний ідеал поруч із собою. Комічно, майже курйозно, але сталося саме так. Тепер вони були вдвох. На них сипалися всякі біди. Згорів хутір, який вони випестували, мов дороге дитя, відтак вони зубожіли до крайнього, як на їхнє становище, рівня. Сварливий Куліш розійшовся чи не з усіма українськими діячами. Він опинився майже в ізоляції. І єдиною його підтримкою та опорою залишалася дружина, котра щиро вірила в геніальність свого Куліша та його історичну місію для українського народу. Він і сам не йняв собі віри: як міг він тоді не розуміти, що доля подарувала йому в особі Олександри справді безцінний скарб? Виявилося, що йому треба було пройти головною дійовою особою всіх цих — подекуди безнадійно водевільних — сюжетів, позбутися яскравих ілюзій невиправного доктринера й візіонера, банально втомитися від життя для того, щоб перевести подих і спокійно озирнутися навколо, а головне — глянути собі в душу. Так, людина часто може дурити й себе, затулившись від світу й від самої себе найхимернішими фанаберіями. Корсак у романі не бере на себе ролі адвоката Ганни Барвінок і прокурора любострасного Куліша. Він, по-перше, виступає реконструктором того, «як усе було», а по-друге, пояснюючи глибинні причини й мотиви взаємин, не спокушається роллю служителя Феміди. Він прагне сам зрозуміти, чому все так складалося. Такт і делікатність автора втримує його від нудного моралізування навіть там, де до цього дуже заохочує сам життєвий матеріал. Усе-таки роман — це не байка з моральною сентенцією у фіналі. Маючи чималий досвід роботи в біографістиці, я знаю, як складно узгодити між собою матеріал і стиль, вибудувати наративну стратегію твору. Документальний матеріал, який слугує для автора будівельним матеріалом, воднораз несе для нього загрозу того, що може «обвалитися» на автора й цілковито приховати його навіть од самого себе. Але Корсак — автор дійсно досвідчений і добре знає про таку небезпеку, як і добре знає про спокусу стати у творі утриманцем документального матеріалу, сяк-так групуючи його в художньо не перетравленому вигляді (тоді біографістика стає чимось подібним до літературного поп-арту). Письменник легко почувається серед усього розмаїття фактографії й групує матеріал у своєрідне панно. Сюжет у нього розгортається не лінійно — твір має мозаїчну композицію. Про які-небудь факти — на авторову думку, не надто істотні — згадано лише побіжно, а решта стають основними компонентами оповідання й увиразнюють авторську концепцію. Колись Куліш, заохотивши дружину писати й побачивши її успіхи, гордовито казав: «Ти — моє твориво». У романі Барвінок, переосмислюючи їхнє подружнє життя, згадує ці слова й подумки дає йому відповідь: «То ти моє твориво, то я в тебе вкладала своє життя — від дівочих рожевих літ до літ сивих та зморщених, аби став ти, чим є: тим, що твори твої не зів’януть, не зблякнуть і через століття, і тим, чим ти зараз постав, чоловіком блудним, із серця якого злість проте зійшла до краплинки, який кається й мучиться, от тільки вголос через гординю цього вимовити не здатен; отим, що зараз переді мною зі своїм обвислим, похнюпленим і нещасним вусом...» Але це — не вирок судді. Не знущання з немічної старості чоловіка, котрий розгубив усі палкі захоплення та прекрасні ілюзії, пережив крах багатьох амбітних прожектів і надій, однак все ж має в душі те відчуття полегшення й каяття, яке йде поруч із поверненням блудного сина. Це — співчуття люблячого серця. Це й відчуття Кулішем власної відповідальності перед українською людністю. Приблизно таке відчуття може переживати мати зманіженої, вередливої дитини, від якої можна сподіватися найнесподіваніших витівок. Не буде перебільшенням сказати, що Ганна Барвінок і стала рятівницею Куліша якраз тоді, коли виявилося, що йому вкрай потрібен рятунок. Можливість порятунку завжди була у нього в житті, але він ніби навмисне волів її не помічати...
Джерело: Газета День https://www.day.kiev.ua/uk/article/kultura/ryativnycya-panteleymona-kulisha
4 понравилось
