Акварелі

Кіно - це гра на почуттях глядача, який знає, що вціліє.

Робити те, що тобі наказують, без шкоди для товариша - оце й увесь кодекс невільника.

Дитина боїться слабких батьків.

Жорна справедливості оминають убивць. Але ніщо не заважає добити жертв.

Поки ніхто не бачить, ніхто не скаржиться - гріха немає. Так було і так є.

Чим більша масова могила, тим краще для політики. Кістки і прах були (і досі є) її знаряддям.

Історія живе пам'яттю. І помирає, коли припиняє з нею розмовляти.

Спочатку ви взяли собі нашу Тору, щоб нас потім повчати, що "насправді" вона означає. А тепер на нашому цвинтарі хочете встановити хрест над нашими померлими, а це подвійна зневага.

Може, справжність речей визначає якраз наша туга за ними, наш жаль, наше відходження в них себе, бо на щодень ми лише загублені в цих речах... Може, якраз через пам'ять ми намагаємося забезпечити речам нашу теперішність, цю єдину можливу вічність.

Поколінню батьків бракувало впевненості в собі.
Покоління дітей виявилось сильніше.

Держава, що забороняє говорити мовою їдиш, вдруге вбиває своїх євреїв.

Як це, коли повертаєшся у порожній будинок? Жодних свідів дитинства, хрещених батьків, тіток, шкільних подруг, хлопців, що тягали за коси. Тільки страшне минуле доводить, що живеш. Безустанно її згадувати?
Треба народитися знову, пов'язати день учорашій з сьогоднішнім міцними нитками. Вигребти щось хороше, щось наперекір. Захищатися від жахливих спогадів хоча б одним таким, який не доводить до розпачу.

Душа покидає тіло неохоче, часом може навіть перехотіти це робити.

Бо смерть не означає кінець. Смерть не є природною, вона визволяє щось надприродне. Потужні, ворожі сили. Від них треба захищатися заляттями й рік допомагати покійнику у довгій дорозі на той світ.

Ми бачили білий дим і дуже точно розміли, що він означє. Коли це дим від людського м'яса, а коли від документів.

Безліч разів підтверджувалося: що лагіднішим виглядав есесівець, то більшим убивцею він виявлявся.