Сонячна машина

Тодi пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зiм'яти як хоч i вкласти у валiзку.

- Значить, я мушу тодi залишити... Сонячну машину?
Брови принцеси Елiзи здригуються, як од пiдколу, i по-хмурюються.

• Ну, розумiється! Як же iнакше?!

• Ми могли б... якось iнакше... бачитись, поки...
• Поки що?
• Поки мiй винахiд... зробиться легальним.
• Цебто поки вiд нього загине ще декiлька тисяч або десятки тисяч людей, поки вiн доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мiй чи нi? В цьому тiльки справа. Коли мiй, то ми їдемо до тебе в лабораторiю. Нiяких машин не iснує. Ти не знаєш їх, ти вiдмовляєшся вiд них. Ще бiльше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. I повинен зробити. Ти сам бачиш, якi результати вона дає. Для чого ж далi цей жах пiдтримувати? Ах, господи, та не в тому ж рiч: ти мiй?

• Ти мовчиш?! Ти смiєш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.
• Пане докторе, я вас прошу вiдповiсти на моє питання.
• Я не можу лишити... Сонячної машини.

• Пане докторе, ви розумiєте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!

• Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?
• Так само, як своє життя.
• I все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Нi?.. Хм! Значить, вона бiльша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажiть же!

Принцеса лютує, як Мертенс, i вимагає за всяку цiну знайти Рудольфа Штора. В ньому все лихо. Його треба схопити й лютими муками добитися виступити проти його ж Машини. Тiльки так може бути злiквiдована ця зараза божевiлля.

Кохання всевладної людини. Вона не передчим не зупинеться. Рудольф для неї, як той Нептун, - іграшка. Все, що вона любить, сама і губить.

Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму...джерело всякого життя на землi - сонце... - це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина...Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини?...Що таке гелiонiт? Хе, це - саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це - новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворюється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму сонячну енергiю...Доктор Рудольф швиденько бiжить до пальми й зараз же вибiгає звiдти з тарiлкою в руцi. На нiй лежить довгаста зелена маса.

• Сонячний хлiб!

Який благословенний, чарiвний дар життя - молодiсть! Як вона чудодiйно перетворює речi! Молодiсть не вiрить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона сама - щоденна, постiйна, трiумфуюча всерединi самої себе перемога.....Молодiсть - це найпоетичнiша казка, де найфантастичнiшi подiї й акти геройства вiдбуваються з найреальнiшою, найнаївнiшою легкiстю. Всесвiтня потвора? Всi сили неба и землi? Гармати, банки, повiтрянi армiї? Колесо iсторiї? Закони неминучостi? Якi дурницi! Хiба проти цього всього немає чарiвної палички, добрих фей i непоборної сили правди?

От схлипує й гунявить катеринка. І яким ніжним сумом віє од цієї гунявості, коли подумаєш, що завтра, може, ти будеш мертвий і ніколи ніколи не почуєш її, і який той зворушливо-гарний клаптик передвечірнього неба, зеленкуватий, з малиновими переливами, високий-високий, з клубочками хмаринок, як сиві кучері дідуся. Це ж — життя. І ця катеринка, і клаптик неба, і стара обгризена зубна щіточка, яку пані Голтман усе десь знаходить і неодмінно кладе йому на комоді, і подовгувата пишна куверта Сузанни з коротенькою прощальною записочкою; і статут Інараку; і опухи шпалер, подібних до міхурів ошпареного тіла, все ж це життя, все повне свого змісту й своєї краси. Всього цього може вже не бути сьогодні, завтра, через тиждень.

А що таке народ, ваша світлосте? Мила собі поетична фікція, якої вживали доти, доки була корисна. Народу, як і пролетаріату, немає, ваша світлосте. Є держава. А держава — це Фрідріх Мертенс, князівно. А коли Фрідріх Мертенс хоче того, то, значить, того хоче й Німеччина. Ну, і народ, коли хочете, ваша світлосте. Так, так, ваша світлосте, оцей самий фабрикант гумових препаратів. Більше ще, ваша світлосте: цей фабрикант гумових препаратів буде одним із перших Королів Землі. Королів Землі, ваша світлосте!

Чим так люди кращі за звірів? Ні, ні, цілком серйозно й об'єктивно! Чим? Звірі далеко кращі
за людей.
Насамперед звірі страшенно правдиві. Вони не брешуть, уже хоча б через те, що не
вміють говорити, а відомо ж, що слова людей на три чверті служать їм для брехні,
щоб ховати те, що вони думають і роблять. Потім, звірі добріші за людей кінь
коня ніколи не вбиває, а люди вбивають людей більше, ніж звірів. Звірі
надзвичайно серйозні й поважні, ніколи не сміються. Вони невинні й чисті, бо для
них нема нічого ні соромного, ні нечистого, ні неморального, ні непристойного. А
рівночасно вони моральніші за людей, без ніякого порівняння. Наприклад, не
продаються одне одному, не обдурюють, не понижуються, не підлизуються, не
зраджують, не читають одне одному нудних, довгих нотацій. Вони вільні,
незалежні, щирі, вони роблять так, як думають і почувають. Чого ж людина так
підносить себе перед звірами? Ні, по совісті, чого?

Який благословенний, чарівний дар життя — молодість! Як вона чудодійно
перетворює речі! Молодість не вірить у поразку, у знесилля, у смерть, бо вона
сама — щоденна, постійна, тріумфуюча всередині самої себе перемога. Молодість не
знає ощадності, бо вона багата, як багатій, якому нема куди дівати свого
багатства. Вона любовна й самовіддана, як переповнена молоком мати до своєї
дитини. Молодість смілива, як командир полку, що виступає проти беззбройної юрби
бунтарів. Молодість — це найпоетичніша казка, де найфантастичніші події й акти
геройства відбуваються з найреальнішою, найнаївнішою легкістю.