Сонячна машина

- Ми помираємо, князiвно. Тихо, помалу, але неухильно помираємо.
I те, що не раз думалось i передумувалося старому, встає знову в тихих,
задумливо-сумних i кострубатих словах - не оратор старий, не оратор.
Сили? Розумiється, люди є, окремi собi люди. Але нема вже поколiння.
Згадати колишнi часи! Монархiя! Монарх-то не людина, то вислiв сили,
могутностi, єдностi поколiння. Трони, паради, виходи королiв, iмператорiв,
побожнiсть, релiгiйнiсть, вiдчування їхньої особи, блиск, мiстична
владнiсть - це все не особистi якостi, це - дух поколiння, це - вищий
закон.

Соціалізм — це віра в чорну магію. Проповідують її фанатичні дурні або реалістичні шарлатани, а вірять у неї каліки, невдахи і плебс. Він же, граф Елленберг, здаєгься, не подібний ні до мага, ні до дурня, ані до шарлатана, він більше, ніж хто небудь, вірить у вічний, абсолютний закон- рівності людей не було, ніде немає й бути ніколи не може. Слабші й дужчі, гірші й кращі, чернь і аристократія. Так було завсігди, так є тепер і так буде повік. Міняються тільки форми, але сам закон зостається непорушним і незмінним. Хіба ж це соціалізм?

"опір" , який запропонував Рудольф Штор, на основі вселюдської любові до ближнього:

- У нас, панове, є iнша зброя, у нас є найдужча за всi газовi й промiннi артилерiї гармата - Сонячна машина, набита приязною веселiстю духу й любов'ю до наших бiдних ворогiв. Щирою любов'ю, щирою ласкою й веселiстю, мої панове! Нiякого опору, нiякого саботажу, виконувати всi розпорядження, слухатись усяких безглуздих i жорстоких наказiв Зносити село? Будь ласка! Вертатися до порожнiх магазинiв? З охотою! Нiякiсiнького приводу до найменшого непорозумiння, сварки, сутички. Нiяких насмiшок, глуму, потайної зловтiхи, зяхваної злостi. Щиро, ясно, весело й любовно доайбру тальнiших заходiв противника. Панове, це найстрашнiша зброя для цих людей iз смертоносними газами. Ви вчитайтесь у вiдозву вони так само, як нашого збройного i всякого iншого опору, бояться Сонячної машини. За саме вживаний її перед їхнiми солдатами - смерть. Добре, ми не будемо вживати перед солдатами Сонячної машини. Але солдати ж знають, чим ми живемо. Вони бачитимуть, що ми не почуваємо в них ворогiв, що ми їх жалiємо, любимо, що ми - веселi, радiснi, щасливi. Хто ж дає нам цю любовнiсть, веселiсть, радiсть i щастя? Ота сама Сонячна машина, яку повиннi в нас нищити? Панове, скажiть самi. яку чужу радiсть ми хочемо зруйнувати, коли вона любовна до нас? Ми заздримо, ми прагнемо й собi мати її Солдати Союзу Схiдних Держав - не тiльки негри, iндiйцi, жовтi, чорнi, а ще й люди. I туга за щастям, за землею обiцяною в них живе так само, як i на Заходi, як на всiх куточках простору й часу нашої планети. I скiльки не топили цю тугу в кровi, насильствах, обманах, наркотиках, вона й у чорнiй африканськiй душi плаче так само, як у найбiлiшiй європейськiй .Мої панове! У нас є тiльки одна зброя. Коли ми здатнi цю зброю пiднести, ми поборемо! Коли нашi ноги доросли до входу в землю обiцяну, ми зможемо й других повести за собою Коли ж нi, коли не доросли, так краще загинути в любовi й веселостi, нiж у чаду ненавистi й жаху! Це один вихiд i єдиний рiшенець.

Відповідь Труди на слова принцеси Елізи про те, що бажаючих нічого не робити буде більше, ніж тих, хто буде щось робити.

.. неправда!... навiть за старого режиму кожний що-небудь робив, мав якесь заняття. Найбагатшi люди, цiлком-цiлком забезпеченi, i тi мусили - так, так, мусили - мати собi якесь заняття, щоб не бути бездiяльними. То спорт, то якiсь собi там колекцiї, то мiнiстерський портфель, а все якесь заняття. Бо не може, абсолютно нiхто не може жити без нiякої дiяльностi! Господи, та коли б її. Труду, примусили нiчого не робити й жити отак, як малює Елiза, вона б себе вбила. Серйозно, серйозно! Та вона хоче все робити, все знати, все вмiти. Хоче, сама хоче, без нiякого примусу. їй страшенно цiкаво, наприклад, робити рiзнi матерiї. ...

• А в шахтах хто працюватиме?
• Будь ласка, можу й у шахтi. Теж iнтересно. А коли це всього двi години обов'язково - так що тут страшного? ...сам Мертенс казав, що ми з Сонячною машиною будемо такi багатi, що в нас буде така сила всього, що зможемо утримати ще одну земну планету, населену абсолютними ледарями. Та ви ж не забувайте, Елiзо, що в нас же не буде старих порядкiв. Наприклад, нiяких держав не буде, значить, к чорту всяких президентiв, мiнiстрiв, армiї, рiзних урядовцiв. Суди, тюрми, суддi, адвокати - непотрiбнi, геть! Банки, бiржi - непотрiбнi! Купцiв, прикажчикiв - не буде. Полiцiї - не буде. Вiйська - не буде. Попiв, жерцiв i всяких волхвiв - не буде. Але ви, мiж iншим, подивiться, яка маса люд-ей була зайнята всяким чортзна-чим. Га? А цi всякi писаки, теоретики всяких моралей, законiв, усi цi важнi фiлософи, що купами сидiли й списували величезнi гори паперу, про всi цi теорiї права, влади, фiнансiв, бiржi, вiйська, парламентiв, ну, одне слово, всього того лахмiття, яке абсолютно непотрiбне тепер нам. ... я цiлком згоджуюся з Максом, що лiнощi - це просто хороба, чисто фiзична хороба старого свiту, це - дефект органiзму, брак сили, бажання органiзму економити сили. Ну, будь ласка, нiчого не робiть. Не робiть мiсяць, два, рiк. Але ж, коли у вас буде багато сил, ви самi захочете кудись їх дiвати. Неодмiнно, неминуче. Будете щасливi, коли вам дадуть роботу. Побачите, Елiзо, побачите!..А кохання? Елiзо! Ви ж подумайте: нiяких шлюбiв, контрактiв, нiякого купування й продавання себе за грошi, за "становище в свiтi", за титули. Люби, кохай, кого хочеш, як хочеш, скiльки хочеш. I тiльки того, хто тобi любий, хто пiдходить до тебе, кого ти вiд усього тiла й душi своєї хочеш назвати своїм мужем.

А це маніфест нового ладу.

"Манiфест"
Гей, люди!
Вiтаємо вас iз Сонцем, з молодою травою, з теплими, любовними, радiсними вiтрами! Вiтаємо вас iз вiчною тайною кохан" ня й любовi, з квiтом сил, з новим життям.
Гей, браття!
Провалились у небуття всi стовпи й пiдвалини старою свiту:
держава, влада, суди, полiцiї, капiтали, бiржi, банки; зникли всi каторги працi; знищенi всi способи насильства людини над людиною, зметенi всi грiхи й святощi; скасованi всi заповiдi, закони, моралi.
Але ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, оповiщаємо: дерева не вкриються ще повним листом, як на руїнах старого свiту зацвiте нове життя. Темряву ночi розжене слiпуче свiтло. Води землi потечуть у кам'яницях. Повiтря вкриється осiдланими людиною машинами. Каторги працi перевернуться у робiтнi творчої працi Занiмiла машина оживе, загуркотить, запрацює пiд рукою людини, творячи багатства.
Земля стане райським садом, де не буде бiльше нi влади нi насильства, нi каторги, нi обману, де не буде бiльше дерев добра й зла, грiха й святостi, де буде вiчне свято творчостi, працi, кохання, радостi, краси, спiву. I нiякий серафим нiколи не вижене людство з того саду.
Ми, Вiльна Спiлка Творчої Працi, ми першi, що входимо в цей рай, оповiщаємо: через три днi ми приступаємо до працi. Приступаємо без терору, примусу й обов'язку.
Ми нiкого не закликаємо до себе, не вмовляємо, не соромимо, не лякаємо Матiр не треба умовляти, щоб вона вiддала своїй дитинi переповненi молоком груди. Хто почуває себе переповненою молоком матiр'ю, хто, як брунька на деревi, невтримно, радiсно розприскується цвiтом сили, хто чує солодку тугу творчостi, той сам до нас прилучиться.
Нам не треба присоромлених, розкаяних, зобов'язаних. Нехай сидять дома й не соромляться, не каються, не гризуться обов'язком.
Ледачi нехай не бояться - вони матимуть усе, що забажають для себе нi докорiв, нi гнiву, нi кари за лiнощi не почують, бо найбiльша для них кара й нещастя - отi їхнi власнi лiнощi, ота їхня слабосилiсть, їхня нездатнiсть до радостi й щастя дiї, цебто хорiсть, калiкуватiсть.
Не гнiву й сорому вони гiднi, а жалю й догляду.
Старi, малi, хорi, всi незвиклi до працi - всi нехай лежать на сонцi.
Тiльки переповненi силами, тiльки сповненi буйним цвiтом, радiстю, тiльки любовнi до працi - нам товаришi.
I тiльки для таких запис на чергу в першi партiї працi од-криваеться вiд завтрашнього ранку в будинку Великого Театру.
Слава Сонячнiй машинi!
Сонячний привiт i любов вам, люди-брати!
Вiльна Спiлка Творчої Працi"

Доктор Рудольф бреде вулицями. Куди? А хто його знає - хiба не однаково? В пустелi напрямiв немає, шляхiв не може бути. Все те саме, все безживне, мертве, мовчазне. Тиша льоху.
Цiлий день бродить доктор Рудольф вулицями самотнiй, нiкому не потрiбний i нiкого не потребуючий. З капелюша його струмочками стiкає вода на мокрi згорбленi плечi, груди, спину Iнодi вiн заходить iз понурою цiкавiстю туди, де бачить людей, у колишнi кафе й ресторани.
Але скрiзь те саме: iмпровiзована музика, танцi, прилюднi обiйми, поцiлунки. Часом iз веселого гамору раптом видирається звiрячий, хижий зойк, музика вривається, пари злякано по-овечому купчаться в натовп, серед якого клубком вовтузяться на пiдлозi два тiла - самцi погризлися.