Цитаты из книги Синдром листопаду

Всі ми звірі — і ті, хто б’є, і биті. Бо останні потім стають першими, а перші останніми. Це коло досі ще ніхто не міг розірвати...

Співчуття - це явище неприродне, людська мутація. Ніякий лев не ставить себе на місце антилопи чи її дитинчат - бо здуріє, поки обдиратиме м'ясо з кісток. Ні, антелопа не з його зграї, тож нема чого!

Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи – а чому б ні – щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина – просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або – на іншому

...У новинах було ще щось, крім Євро. Та я справді змінився - я не слухав, і не слухати було легко. Це взагалі природно - не слухати новини. Немає такої потреби у людини, навіть Маслоу ніде не писав її у своїй знаменитій піраміді.

... Раптом стало так тепло, ніби я вдома, навіть не там, у квартирі, яку я покинув після смерті бабусі, а десь зовсім вдома, де затишно і завжди на тебе чекають, із чимось смачненьким, мабуть, до гарячого чаю, вже налитого в білі горнята. Від цього тепла я розтанув і сказав, сам із подивом вслухаючись у свій дорослий низький голос: – Насправді, ти найгарніша з усіх, кого я коли-небудь бачив. Просто я не знав, як це сказати, Лізка.

Дихати. Повітря все менше. Двір раптом потемнішав і закружляв довкола мене, ніби я – один із тих нещасних, що вмить пожовтіли й одірвалися від своєї гілки. Я кленове листя, і старі фотографії, і все, що вже не відновиться. Я лечу, кружляючи, до землі. Тиша. Жовте листя ніколи не приростає до гілок знову. Ніколи. Знову. Тиша.

Жодна швидка не приїде за вами, і жоден дзвін ніколи не буде по вас дзвонити – кажуть, така віра творить дива, принаймні у цьому мене запевняв не один знайомий оптиміст: головне в житті – не думати про погане. Думки ж бо матеріалізуються... Принаймні ви будете щасливі, аж до останнього. І це ваше щастя важить так багато, у ньому стільки добра для світу, що решта вже – не має значення. Якщо можете, будьте щасливими, прошу вас.

Так коли одного разу вже береш на себе занадто багато, втрачаєш віру у свою відокремленість. Світ огортає, приймає, і вже й не відрізняєш... не відрізняєш себе від чужого, ближнього від дального, злість від відчаю, а відчай... від справедливості? Я не знаю, справді не знаю, але просто — не відрізняєш.

А я боюсь знову провалитися у дивні сни. Чужі. Знаєте, своїх боятись не варто – вони лікують, виводять біль, як гній із запаленої рани, так що на ранок лише маленький сухий шрамик. Боятися варто чужих. Якщо вони прийдуть, чужі сни, ну що ви тоді зробите?

... А я ніяк не збагну, наскільки смішні мої спроби порозумітися за допомогою слів. З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.