Украинский вопрос в Российской империи

Читаючи чергову роботу з історії російсько-українських стосунків, постійно спадає на думку, що кожного разу, коли в ХХІ столітті починається розмова на цю тему, оживають привиди ХІХ століття, в якому Росія інтелектуально безнадійно застрягла. Нічого нового з того часів тамтешня еліта придумати так і не змогла, і тому продовжує використовувати той самий набір – «ми – единый народ», «украинский – всего лишь диалект русского», «украинский придумали поляки/австрияки/глупые украинцы» та інші нафталінові аргументи – яким виповнилося вже років 200 і які лише в російській національній свідомості зберігають таку гостру актуальність, яка дозволяє їм використовувати їх знову і знову.
Якими б впевненими у власній величності не були русскіє, їхня бравада (з очевидним присмаком образи) приховує підсвідомий страх того, що, втративши Україну, вони втратять самих себе. Відомий слав'янофіл Катков справедливо казав: «Одним украинцем больше значит одним русским меньше». А інший русофіл, Ламанський, писав у газеті «День»: «Малоруссы и Великороссы с Белоруссами, при всех несходствах и насмешках друг над другом, образуют один Русский народ, единую Русскую землю, плотно, неразрывно связанную одним знаменем веры и гражданских учреждений… Отнятие Киева с его областью повело бы к разложению Русской народности, к распадению и разделу Русской земли».
Це, так би мовити, основна думка, що виникає при читанні нового дослідження Міллера – одного з найтолковіших істориків, який пише на цю тему і якого, на щастя, почали публікувати й українські видавництва.
Міллер не намагається стати на позицію однієї зі сторін і малює картину складнішу, ніж прийнято використовувати у простих націоналістичних дискурсах. Не просто репресії проти української мови, а складні побудови, в яких Російська імперія, скажімо, намагалася час від часу використовувати українців проти поляків, куди більших ворогів в очах російської влади. Не просто чорно-білий поділ на українофілів і українофобів, а заплутані переплетіння, в якому є й українофіли, що виступали за союз з Росією (хоча б навіть і тактичний), українці, яких українофіли називали «земляками-недоумками» і які були категорично проти будь-якої окремості українських мови та культури; слав'янофіли, на кшталт Каткова на певному етапі його життя, які вважали українофільство такою дитячою і не гідної уваги примхою, що навіть не мали нічого проти неї, або російські ліберали, лібералізм яких, за відомим виразом, закінчувався на незалежності України (скажімо, Белінський, який у листі 1847 до Анненкова писав: ««ох мне эти хохлы! ведь бараны, а либеральничают во имя галушек и варенников с свинным салом.», а також безліч відтінків ставлення до проблеми.
Інший важливий висновок, що напрошується з цього та інших досліджень на цю тему – епослідовність, суперечливість або просто недолугість національної політики російської влади, що врешті-решт й програла в конкуренції двох проектів національного будівництва – «общерусского» й українського, кожен з яких, як пише Міллер, мали «обоюдные шансы на успех.» Можна погодитися з Міллером і вчергове зауважити, що «История России может быть рассказана как история плохого управления и его последствий.»
Додам, що крім основного дослідження до книжки включено меньші за обсягом, але не менш цікаві роботи по окремих аспектах українства, зокрема, цікавий аналіз використання різних назв для позначення українців.

Прекрасная книга. Это не голая теория и не скучное изложение событий. Автор строго придерживается нейтральной точки зрения, развертывая перед нами картину динамического взаимодействия двух главных акторов (и вороха второстепенных) - царского правительства и украйнофильского дворянства/интеллигенции - с постепенно смещающейся точкой равновесия. Две стороны имели перед собой четкие задачи, картинки "идеального отечества", первые - триединую русскую нацию, вторые - формирование украинской. Исход не был предрешен, и определенные действия главных акторов этой драмы могли привести к иной картинке современности.

Прежде всего я не жалею, что купила эту книгу еще в 2014 году, она оказалась очень информативной, нейтрально написанной, поэтому читая ее. я не чувствовала. что мной манипулируют, подталкивая к какому-то определенному мнению, для книги по истории это несомненно плюс.

Во время чтения я много цитат выделяла стикерами и книга выглядит как ежик, столько там пометок и закладок :). Почти все цитаты я внесла на сайт, по ним можно понять, что меня задевало более всего.

Я согласна с этой  рецензией на 100%, Миллер вышел за рамки украинского национального дискурса, а за национальный имперский - нет. Более того, он следовал ему. После прочтения осталось ощущение, что украинцев не русифицировали только потому. что власть вела непоследовательную и не скоординированную политику русификации и ассимиляции...

В этой книге я узнала, откуда берутся нафталиновые, коим сто лет в обед, аргументы про украинский язык как наречие и один триединый народ, как Змей-Горыныч из сказок. Удивляет, что для нафталиновых как будто не было сотни лет после...

Для того, чтобы  языковая эмансипация произошла, нужно:

а) развивать язык, то есть использовать его во всех культурных и социальных контекстах, для всех коммуникационных задач;

б) иметь историческое наследие языка, реальное и изобретенное;

в) уровень стандартизации языка;

г) чтобы имелась дистанция, масштаб отличий от языка, по отношению к которому данный язык пытается эмансипироваться.

д) иметь группы активистов, идентифицирующих себя с этим языком и готовых посвятить свои усилия его сохранению и развитию.

Не без известных  проблем, конечно. Одна из которых состояла в том, что русский - единственный славянский язык, который выполнял функцию официального языка огромной империи, а значит, экспансионистские, ассимиляторские позиции русского могли быть поддержаны всей мощью государственных институтов и всеми преимуществами, вытекавшими из владения русским. И такая ситуация, в некоторой степени, сохранялась и после прихода к власти большевиков.

Сейчас есть все инструменты, чтобы развивать украинский во всех сферах жизни - науки, образовании, медиа и книгопечатании. И если я раньше склонялась к тому, что два государственных - хорошо, то сейчас категорически против. У любителей русского языка и культуры есть страна, где это все развивается и лелеется... У украинского языка и культуры есть только Украина, единственная страна, где они могут развиваться свободно.

На очереди, после небольшой паузы книга Евгения Кузнецова - Мова-меч. Як говорила радянська імперія