Стояла світла серпнева днина, коли Василь пішов на сусідній куток Бидилівку до Максима Бидюка. Максим саме чистив рушницю, поки село поралося на городах. Сиділи, радилися, згадали за Матея Мазура, котрий ніде не показував носа після того, як убили Дмитра. Може, і його спіткала якась халепа? — Днями буду в Пилиповичах, — шурував шомполом Максим, — то щось рознюхаю. А ти, отамане, теж держи носа за вітром, бо народ тепер невірний пішов. Ох, і невірний, — крутив головою Бидюк, аж у шиї тріщало. Десь на шляху заторохтіла підвода. У хату заглянув Тиміш Корч. — Ходімо, діло є, — покликав Василя надвір. — А тут не можна? — Нє, ходімо. Скажеш «спасибі». На шляху стояла підвода. Їздовий сидів за віжками, ще двоє курили біля воза. — Свої хлопці, — сказав Корч. — Один із Торчина, а двоє з Головина. До нас у бригаду просяться. Василь задоволено кивнув. Їхнього полку день у день прибувало. А які молодчаги! Один потис Василеві руку — наче в лещата взяв. Держить, сміється, не відпускає. — Здорові були, пане отамане! Другий ударив його ззаду в потилицю. Гирею. Кинули непритомного на воза. Їздовий ляснув батогом по конях. Максим Бидюк відклав рушницю і вийшов на вулицю. Він побачив лише хмару куряви, що котилася за підводою. Бидюк знизав плечима й пішов до хати.
Ваша оценка
VitaliyBidyuk28 ноября 2015150
Antonina19039 ноября 2015109
rebelheart_st10 апреля 2015105
magiana18 октября 201486