Маруся

Чудовий історичний роман, де на тлі боротьби за самостійність і незалежність України спалахує справжнє кохання.

1919 рік. На українських землях точаться бої. Воюють війська Симона Петлюри (сюди входить і Галицька Армія, і Самбірська, загалом західноукраїнські військові), Білі війська Денікіна та війська Червоної армії (більшовики). Так, певно в голові у вас промайнула думка, що Петлюра зрадник (так нам закладали в голову у школі), що він ворог. Так звісно він ворог, але ж не нам, українцям, а червоним москаликам. Ми, українці, були так близько до перемоги, до незалежності і самостійності ще в 1919 році, аж печаль бере, що не здолали Червону армію і війська Денікіна. А були так близько, навіть до Києва увійшли, пройшли урочистим маршем, але зрадників і тоді було повно, як і тепер. І тоді віддавали накази: «Не стріляти! Вирішуємо все на мирних переговорах!» і тепер так само. І ворог той самий, що й тоді…. Ворог він скрізь ворог.

Маруся – героїчна постать, життя якої, як і смерть, овіяна легендами, міфами та переказами. Вона ще за життя стала легендою. Їй приписують надзвичайні сили, мовляв, була характерницею, вміла рани лікувати, кулі зупиняти та в вогні не горіла. Вона очолила Галицьку армію після того як троє її братів померли за Вільну Україну. Вони були отаманами Соколовськими, а вона отаманшею Соколовською. Поважали її, шанували її, хоч зовсім юна була та й на вигляд тендітна. Але, коли в її руках опинялася зброя а під нею гарцював її улюблений сріблястий кінь Нарцис, не було нікого відважнішого за неї. Йшла на ворога, немов навіжена звірюка. Розсудлива була та кмітлива. Де вона навчилася військової справи? А то все батько – виходець з Холодного Яру, ще змалечку частував дітей героїчними козацькими оповідками про звитягу українських воїнів, а улюбленим твором були «Гайдамаки» Т.Г. Шевченка, розповідав про Байду, Хмеля, Трясила, Залізняка.

Не боялося серденько Марії ворожої сили, але перед вродливим воїном Мироном не встояло – віддалось почуттю. Нехай разом були вони недовго, нехай мало їм часу випало, але кохання те було справжнє, до останнього дня на землі…

Навіть не знаю. що мене захопило в цій книжці. Зазвичай від того часу коли я запримітила щось і до моменту, коли почну читати проходить певний проміжок часу, часом менший, часом довший. На поличці ще валяються книги куплені позаминулого року і до яких ще не дійшли руки, а цю книгу почала читати відразу. Перше. що хотілося б відмітити це історична достовірність написаного, одразу видно скільки часу і сил було на це витрачено. І яке ж мене очікувало здивування коли в першій же ж частині книги я зустріла розповідь про рідне місто. Це так дивно і незвично читати про ті місця, які бачиш щодня. про людей, нащадків яких зустрічаєш на вулиці. Якщо чесно, то про цю сторінку історії знала небагато. а тут така можливість дізнатись більше.
Історія повторюється, все завжди йде по колу і горе тому, хто забув своє минуле. Горе всім нам. Ця історія ще раз попереджає, про те що в жодному разі неможна залишати все так, як є, інакше нас чекає горе і висока ціна. Якщо взялися, потрібно вірити і не обертатись ні на кого, вірити і йти до мети. Хай простить мене Маруся, але історія її кохання не зачепила, не на часі. А от історія простих людей, кожного, хто став на боротьбу за вільну Україну проникає в саме серце.

Зізнаюсь чесно, що ніколи не любила уроки історії. Для мене то було занадто нудним і нецікавим – постійні дати, дати і ще раз дати, які треба було знати на «відмінно», інакше історії ти не знаєш. Проте з часом усвідомила для себе, що твори Василя Миколайовича Шкляра – то набагато краще, ніж підручник з історії. І засвоюється та сприймається легко й, на диво, цікаво, в порівнянні з шкільними уроками.

Олександра Соколовська – вона ж Маруся – цілком реальна людина, під проводом якої в 1919 році воювала за незалежність України ціла армія. Рішення не бути осторонь, коли вирішується доля твоєї держави, без вагань було прийнято після того, як на цій війні загинули три її брати. Ця тендітна, ще зовсім юна дівчина захоплює своєю відважністю і мужністю, з якою йде в бій. Маруся продовжує тверезо та розважливо мислити навіть тоді, коли в її серденьку під час таких важливих та страшних подій оселяється нове, ще зовсім незнайоме їй почуття – кохання.

Події в творі відбувались майже століття тому. І, читаючи книгу зараз, в час, коли на Сході України вже другий рік триває неоголошена війна, розумієш, що історія справді повторюється.

Нічого не нагадує? Прикро, що помилки минулого нічому не вчать нас зараз.

Василь Миколайович в своїх творах показує незламний дух нашого народу, героїзм та відважність. І, незважаючи на те, що історія вперто замовчує про подальшу долю відважної отаманші Марусі, ми повинні знати про цю героїчну постать, що відіграла важливу роль в історії нашої країни. Бо доки память про неї жива – вона ніколи не помре. Бо Герої, як ми знаємо, не вмирають!

Александра Соколовская — молодая  учительница из семьи псаломщика. И она же атаманша Маруся — сердце повстанческого движения в сложный для Украины 1919 год.
⠀
Предательство, кровь, болезни — борьба за идеалы никогда не бывает простой.
⠀
Полна загадок история девушки, которая возглавила тысячное войско. Никому не известно точно, когда и как распрощалась она с жизнью. В. Шкляр пытается максимально воссоздать историю ее жизни, при этом разбавляя события элементами домысла и вымысла, в которых есть место даже для любви.
⠀
Ранее лишь мельком слышала об Соколовской, поэтому было интересно узнать больше о ней и о событиях тех времён.
⠀
В. Шкляр — однозначно мастер в написании исторических романов.
⠀
Интересные факты:
⠀
В. Шкляр писал роман в течение пяти лет.
⠀
Во время сбора источников для будущего романа, автор использовал воспоминания своего отца, деда, знакомых, так как Марусю многие знали и ее историю передавали из уст в уста как про легендарную женщину.
⠀
* Кроме свидетельств людей, В. Шкляр работал с наличными данными про Соколовскую в украинских архивах. Писатель утверждал в своих интервью, что «тут за кожною подією в книзі стоїть історичний факт».

Для мене Василь Шкляр, як Тарантіно, тільки в літературі. Море крові, гори трупів, реальність, що межує з божевіллям. Та тут діло серйозне, бо все основане на подіях, що мали місце в історії українського народу.
Маруся (а насправді Олександра) Соколовська стає на чолі козацького загону. Почала вбивати, бо не мала вибору. Боронили Україну, від тих, хто рятував Україну від українців.
Не зважаючи на вік та стать Марусю поважали, інколи боялися, дехто називав відьмою, а Мирон полюбив її всім серцем. Бо, як не дивно, навіть під час воєнних дій люди закохуються, вінчаються, народжують дітей.
Весь роман, ніби сторінки з підручника історії України, що ожили і вражають своєю правдивістю.
Майже сто років пройшло з того часу, а деякі рядки описують події сьогодення.

В истории каждого народа есть тяжелые периоды, сложные и не до конца понятные исторические события. А если правду об этих событиях долго замалчивать, планомерно уничтожая тех, кто мог что-то неугодное властьимущим рассказать, то можно потерять целые страницы истории.

И вот сейчас Шкляр пытается эти страницы восстанавливать и, главное, доносить их до нас в виде художественных произведений, от которых захватывает дух.

История семьи Соколовских такая же страшная, как история Украины. Трое сыновей гибнут за свободу своего народа, и когда мужчины, могущие взять оружие в руки, в роду заканчиваются, на их место становится сестра Александра, возглавляя повстанческий отряд.

Конечно, она превратилась в легенду еще при жизни. Конечно, о ней и ее смерти слагали сказания. И все настоящее осталось тайной, как и должно быть, когда речь идет о легенде. А книга позволяет почувствовать ее величие и жертвенность, основываясь на документальных свидетельствах, но остается прекрасным историческим романом.

Особисто для мене це радше історія про війну за Україну, війну галичан з більшовиками, поляками, деніківцями... Настільки ця книга пронизана історичними реаліями. Може, дивно, але власне історія Марусі не постала для мене тут як ключова, адже судячи з назви, можна зробити висновок, що книга присвячена саме юній отаманші. Звісно ж, це так. Але для мене її історія була якось побіжною, не основною. А основними були битви за Київ, віра в перемогу, прагнення здобути українську державу і... історичні паралелі. Часом читаєш і замислюєшся: Автор спеціально так пише, щоб читач раз по раз озирався і впізнавав дійсність, що ніби йде по колу? "Осадиди, але не стріляти". Так боляче і так пронизливо знайомо. Час іде, все минає, помилки ж залишаються аналогічними.
Як на мене ця книга дещо слабше за "Чорного Ворона", деколи змушуєш себе читати далі суто заради "наукового" інтересу. Але після прочитання страшенно хочеться пізнавати ще про галицьку армію, про війну з більшовиками, про ці страшні сторінки нашої історії, адже ми знаємо про них так мало, а те що знаємо - чи є то правда?
Я, читаючи такі книги, постійно провожу аналогії із сучаснітю і замислююсь: в які рядки вкладеться те, що сьогодні відбувається з нами? Що про нас напише історія? Кого зробить бандитами, а кого - визволителями? Час коригує історію повсякчас. Не за горами день, коли і про сьогодні будуть писати подібні романи.
Щось мене понесло на роздуми...
Вцілому, раджу тим, кого цікавить історія України, хто прагне поповнити свої знання та дізнатися не просто нове, а справді цікаве про нашу Боротьбу за Незалежність.

Книга вражає.І мабуть найбільш вражаючим є те,що основою для сюжету послужили реальні події,справжні історичні постаті.Це не фікція,а наша історія..Окрема подяка від мене Василю Шкляру за те, що він робить історію популярною та цікавою. Поряд з історичними фактами йдуть емоції,кохання,зрада,дружба..Це додає насиченості та "соковитості" сюжету.
На мою думку "пісать на руском такім образом очєнь удачний авторский прійом"
Звичайно дана книга описує лише один бік тогочасних подій,тому жодної підтримки більшовиків чи денікінців ви не знайдете..За сухими фактами необхідно звертатися до наукової літератури.Тут - історія патріотична та емоційна.
Національний колорит окремих регіонів України,детально описаний побут,одяг та звичаї людей,вдало описані образи - це все можна знайти у "Марусі". Особисто для мене ще було приємно читати про моє рідне місто - Київ у той час,ніби гуляєш містом разом з героями книги..
Наостанок скажу,що багато читачів вважають,що ця книга набагато слабша за Василь Шкляр "Залишенець.Чорний ворон" .Проте я не згодна,вона написана у стилі Шкляра,просто трохи інша..
Читати раджу усім!
А це - від автора