Маруся

Чудовий історичний роман, де на тлі боротьби за самостійність і незалежність України спалахує справжнє кохання.

1919 рік. На українських землях точаться бої. Воюють війська Симона Петлюри (сюди входить і Галицька Армія, і Самбірська, загалом західноукраїнські військові), Білі війська Денікіна та війська Червоної армії (більшовики). Так, певно в голові у вас промайнула думка, що Петлюра зрадник (так нам закладали в голову у школі), що він ворог. Так звісно він ворог, але ж не нам, українцям, а червоним москаликам. Ми, українці, були так близько до перемоги, до незалежності і самостійності ще в 1919 році, аж печаль бере, що не здолали Червону армію і війська Денікіна. А були так близько, навіть до Києва увійшли, пройшли урочистим маршем, але зрадників і тоді було повно, як і тепер. І тоді віддавали накази: «Не стріляти! Вирішуємо все на мирних переговорах!» і тепер так само. І ворог той самий, що й тоді…. Ворог він скрізь ворог.

Маруся – героїчна постать, життя якої, як і смерть, овіяна легендами, міфами та переказами. Вона ще за життя стала легендою. Їй приписують надзвичайні сили, мовляв, була характерницею, вміла рани лікувати, кулі зупиняти та в вогні не горіла. Вона очолила Галицьку армію після того як троє її братів померли за Вільну Україну. Вони були отаманами Соколовськими, а вона отаманшею Соколовською. Поважали її, шанували її, хоч зовсім юна була та й на вигляд тендітна. Але, коли в її руках опинялася зброя а під нею гарцював її улюблений сріблястий кінь Нарцис, не було нікого відважнішого за неї. Йшла на ворога, немов навіжена звірюка. Розсудлива була та кмітлива. Де вона навчилася військової справи? А то все батько – виходець з Холодного Яру, ще змалечку частував дітей героїчними козацькими оповідками про звитягу українських воїнів, а улюбленим твором були «Гайдамаки» Т.Г. Шевченка, розповідав про Байду, Хмеля, Трясила, Залізняка. Не боялося серденько Марії ворожої сили, але перед вродливим воїном Мироном не встояло – віддалось почуттю. Нехай разом були вони недовго, нехай мало їм часу випало, але кохання те було справжнє, до останнього дня на землі…

Навіть не знаю. що мене захопило в цій книжці. Зазвичай від того часу коли я запримітила щось і до моменту, коли почну читати проходить певний проміжок часу, часом менший, часом довший. На поличці ще валяються книги куплені позаминулого року і до яких ще не дійшли руки, а цю книгу почала читати відразу. Перше. що хотілося б відмітити це історична достовірність написаного, одразу видно скільки часу і сил було на це витрачено. І яке ж мене очікувало здивування коли в першій же ж частині книги я зустріла розповідь про рідне місто. Це так дивно і незвично читати про ті місця, які бачиш щодня. про людей, нащадків яких зустрічаєш на вулиці. Якщо чесно, то про цю сторінку історії знала небагато. а тут така можливість дізнатись більше. Історія повторюється, все завжди йде по колу і горе тому, хто забув своє минуле. Горе всім нам. Ця історія ще раз попереджає, про те що в жодному разі неможна залишати все так, як є, інакше нас чекає горе і висока ціна. Якщо взялися, потрібно вірити і не обертатись ні на кого, вірити і йти до мети. Хай простить мене Маруся, але історія її кохання не зачепила, не на часі. А от історія простих людей, кожного, хто став на боротьбу за вільну Україну проникає в саме серце.

Зізнаюсь чесно, що ніколи не любила уроки історії. Для мене то було занадто нудним і нецікавим – постійні дати, дати і ще раз дати, які треба було знати на «відмінно», інакше історії ти не знаєш. Проте з часом усвідомила для себе, що твори Василя Миколайовича Шкляра – то набагато краще, ніж підручник з історії. І засвоюється та сприймається легко й, на диво, цікаво, в порівнянні з шкільними уроками.

Олександра Соколовська – вона ж Маруся – цілком реальна людина, під проводом якої в 1919 році воювала за незалежність України ціла армія. Рішення не бути осторонь, коли вирішується доля твоєї держави, без вагань було прийнято після того, як на цій війні загинули три її брати. Ця тендітна, ще зовсім юна дівчина захоплює своєю відважністю і мужністю, з якою йде в бій. Маруся продовжує тверезо та розважливо мислити навіть тоді, коли в її серденьку під час таких важливих та страшних подій оселяється нове, ще зовсім незнайоме їй почуття – кохання.

Події в творі відбувались майже століття тому. І, читаючи книгу зараз, в час, коли на Сході України вже другий рік триває неоголошена війна, розумієш, що історія справді повторюється.

- Мусите обсадити міську Думу, себто ратушу, і головну пошту. - Обсадити, але не стріляти, - сказав німецькою полковник Вольф. - Не розумію, - запитально глянув на нього Стані мір. - Це не мій наказ, - розвів руками полковник. - Як можна охороняти об’єкт з такою умовою? То, може, нам і зброю не братии з собою? - Така настанова головного штабу, - сказав полковник Вольф. – Буде інакша – тоді й діятимемо інакше. - А поки що в разі зустрічі з денікінцями мусимо вести переговори, - пояснив майор Куніш.

Нічого не нагадує? Прикро, що помилки минулого нічому не вчать нас зараз.

Василь Миколайович в своїх творах показує незламний дух нашого народу, героїзм та відважність. І, незважаючи на те, що історія вперто замовчує про подальшу долю відважної отаманші Марусі, ми повинні знати про цю героїчну постать, що відіграла важливу роль в історії нашої країни. Бо доки память про неї жива – вона ніколи не помре. Бо Герої, як ми знаємо, не вмирають!