Холмс и Уотсон снова живут под одной крышей в квартире на Бейке-Стрит.

 "С тех пор, как погиб профессор Мориарти... Лондон для криминалистов потерял всякий интерес."-

сокрушается Шерлок. Но он немного лукавит. Интересные детективные загадки есть - не только Мориарти способен на коварные злодейства. Сыщик по-прежнему может поломать голову и продемонстрировать свои дедуктивные способности. А Джон, конечно же с разрешения Шерлока, об этом напишет.

Итак, перед нами на новое дело Холмса. Адвоката Джона Гектора Макфарлейна обвиняют в убийстве некого  Джонаса Олдейкра, подрядчика из Лоуэр-Норвуда. Улик против Макфарлейна так много , что даже среднестатистический читатель начинает сомневаться в виновности адвоката, а Холмс с его проницательностью и подавно...

Конечно же, Шерлок во всем разберется. В очередной раз на практике применяет свой блестящий метод и спасет от виселицы невиновного.

Но я хотела бы немного поговорить об уликах. Точнее об одной из улик - отпечатке пальца.

Не так давно прочитала книгу Юрген Торвальд - Век криминалистики   , в котором рассказывалось о развитии дактилоскопии. В 1877 году англичанин Уильям Гершель выдвинул гипотезу о неизменности папиллярного рисунка ладонных поверхностей кожи человека. Через некоторая время эта гипотеза была взята за основу для идентификации личности, правда не все современники признавали её истинность.

Классификация дактилоскопических отпечатков преступников появилась в 1891 году. Но в качестве доказательства вины "пальчики" впервые применили в Великобритании лишь 11 лет спустя, в 1902.

События, описываемые в рассказе происходят в 1894-1895 г.

Эпизод, который я хочу рассказать, произошел через несколько месяцев после возвращения Холмса.

То есть отпечаток пальца ещё не мог быть 100% неопровержимой уликой. Но преступник видимо был хорошо знаком с теорией Гершеля.) А ещё, как мне показалась, Конан Дойл немного иронизирует над методом идентификации личности.

Прочитала очередной рассказ сэра Артура Конан Дойла о расследованиях Шерлока Холмса и доктора Ватсона. Рассказ небольшой, но очень трогательный. Начинается с того что на небезызвестную квартиру на Бекер- стрит приходит молодой человек Джон Гектор Макфарлейн в самых расстроенных чувствах- его с минуты на минуту хотят обвинить в убийстве богатого подрядчика Джонаса Олдейкра. Мотив преступления- завещание в пользу Джона, которое было написано буквально вчера. И в пользу этого - явные доказательства. Но Холмс и Ватсон верят молодому человеку, хотя, вроде бы все говорит об обратном. Проявив свои блестящие способности, Шерлок добирается до истины и все расставляет на свои места. Опять таки, в который раз, Шерлок показывает себя защитником невинных людей, несмотря на обстоятельства. Безоговорочно советую любителям детективов, в особенности приключений Шерлока Холмса. Так же должна отметить, что эта история не совсем обычна по сюжету для Конан Дойла.

Відомо, що Шерлока Холмса його творець, сер Атур Конан Дойль, вважав справжньою своєю карою, що заважає не стільки його лікарській практиці, скільки позбавляє змоги реалізовувати інші амбіційні задуми: серйозні історичні дослідження, всебічний розвиток фантастико-пригодницької літератури, копітке упорядження безлічі спіритуалістичних екзерсисів, ба навіть політичну боротьбу. Відомо також, що «уколошкавши» ненависне персонисько, він аж ніяк не здихався його; а тому через десять років, йдучи назустріч розгніваному натовпу шанувальників, змушений був «воскресити» читацького улюбленця в новій збірці оповідань «Повернення Шерлока Холмса» (1905 р.) «Будівничий з Норвуда» - друге оповідання збірки, що йде беспосередньо за заглавним поверненням в «Порожньому будинку».

Звісно, нелегко кожен раз дивувати читачів чимсь новеньким, так би мовити ексклюзивним. Проте сер Артур – один з тих не надто чисельних авторів, що завжди тримає марку і не лізе за вищезгаданим ексклюзивом до кишені. Ще й підкидує теми для реалізації послідовниками, мимохідь посилаючись на ще не описані справи. Що ж стало темою цього оповідання і чим воно має зацікавити не лише читача, але й дослідника.

По-перше, Конан Дойль пропонує нам поласувати двійком чисто детективних смаколиків, а саме:

● важливішим здебільшого є не той випадок, що має в собі явний злочин, а той, що йому передував, хоча нічого кримінального в нім не ввижалося;

● намагаючись покращити власний захист, існує ризик не лише ще більше погіршити його, але й взагалі звести нанівець весь замах, віддаючи противнику чи не єдиний козир проти себе (хоча це по суті старовинний французький принцип: Le mieux est I'ennemi du bien – Краще – ворог гарному).

А по-друге, це психологічний штрих як до портрету Холмса, так і до зображення його стосунків з Ватсоном. Детектив-консультант, попри всю свою начебто невибагливість до слави, таки бажає мати при собі власного біографа, - тому прикладає неабияких зусиль аби досягти цього, хай навіть перекупивши у друга його лікарську практику через одного зі своїх родичів. Це вже щось на кшталт наркотичної залежності (щодо Холмса це аж ніяк не диво). Проте й доктор взагалі не проти, і йому якраз не вистачало лише позбутися практики, аби знову мати можливість захоплюватись геніальними проявами дедукції (не виключно, що удаючи при цьому ошелешеність, а відтак тішачи погано приховану пиху детектива) і знов поринути у вир загадкових ситуацій та дивовижних пригод. А значить, та залежність притаманна не лише Холмсові. Наче у тому старому не надто пристойному анекдоті, де Ватсон береться відзвичаїти Холмса від куріння, а в результаті сам «не може обходитись без люльки».

Але і сам сер Артур не від того аби повернутися до залежності від героя, від якого всіляко одхрещувався, перш ніж возкресити. А в відбудованній літературній споруді є таки потаємна комірчина. І це та сама наркотична залежність, відома і графоманам, і митцям. До кого з двох відносив себе Конан Дойл – вочевидь до других . Бо таки творив з оглядкою на вічність, послідовників, не дарма згаданих мною дослідників, тощо. А Холмс, здавалося б, надійний засіб залишитись серед перших. Сер Артур розуміє це і кепкує над собою (навіть двобічно, бо і Холмс, і Ватсон – обидва уособлення його «я»), але є в цьому якесь манірне кокетство (це доводиться і тим, що оповідання було написано в 1894 році, невдовзі після «вбивства» Шерлока Холмса), бо не може нічого вдіяти ані зі своєю залежністю, ані з графоманією (хоча й талановитою). А може й не варто нічого діяти?