Аd libitum

Одна єдина буква, яку медсестра, що виписувала у пологовому довідки, змінила і змінилося усе життя. Замість Марини, тієї, що пахне морем, народилася Мирина, тиха, мовчазна та, що творить мир. Все своє ще недовге життя Мирина почувалася у родині підкидьком. В той час, коли її батьки та старша сестра, жили життям пересічного українця кінця 1980-х – початку 1990-х років, де головним завданням було бути як всі, не висовуватися, мати вдома не гірше за інших, піти на роботу, згодувати їжу, подивитися ТБ та лягти спати, Мирина прагнула іншого.

«Я просила б лише трошки розуміння і підтримки — або просто, щоб вони не чавили мене. Але вони сліпі і сильні. Вони не бачать нічого далі свого носа, хочуть мене задушити, загнати в хулахуп їхнього життя, він тісний для мене, для них — широкий.»

Вона любила гуляти містом, споглядати за його неживими пожильцями (домами, деревами), писати та всотувати те, що навколо, але ніби із паралельного світу, з того, де нема Любительскої ковбаси (я її також терпіти не могла, завжди виковирювала той жир) та «як всі». Цими своїми химеріями вона неабияк дратувала батьків, особливо, власне, батька. Коли старша сестра одружується і приводить до їх однокімнатної квартири чоловіка, Мирину виселяють на балкон, який стає її схованкою від світу родичів. Надягнувши навушники і включивши класичну музику, тут вона може хоч трішки побути у власному світі, втекти від приземленого.

Одного разу біля Володимирського собору Мирина зустрічає Назара. Такий саме химерний, він стає її рідною душею. З ним вона гуляє нескінченими вулицями Києва, від нього дізнається масу цікавих історій про місто і його історію, з ним вона може бути собою!

Чесно кажучи, настільки атмосферними мені здавалися лише романи про Львів. Але виявляється, мій Київ зовсім незгірший! Треба лише «правильно» написати про нього. У Тетяни Стрижевської це вийшло чудово! У книзі стільки всього київського і це я зовсім не маю на увазі Київський торт Київське сухе варення, що було відоме далеко за межі міста, перепічка навпроти ЦУМу (гидота ще та, але ж там постійно черги!!!), будиночок Петра І, Іван Босий (я про нього також не значал) та його суспільний фонд допомоги бідним у двоповерховому будиночку у фундаменті Андріівської, Парламентська (а раніше – Міська публічна бібліотека), в якій я також готувалася до курсових і дипломних, і ще багато-багато деталей рідного міста, і приємних, і сумних…

«Я люблю це місто, але в ньому, здається, немає більше порятунку. Воно стало схоже на квітку, яка живиться комахами і від того нестерпно смердить. Ми самі себе звоювали. І хочеться лише крикнути: «Я не хочу так жити», та щойно це зробиш, заплющиш очі і побіжиш навпомацки, як тебе викинуть за обмежувальну смугу. Це місто не для слабких. Тут на всьому роблять гроші — на кожному клапті, на кожній вільній хвилині. Куди зникло місто каштанів? Де київське богомілля? Де тиха музика у зелених театрах? Де?»

«Немає нічого сумнішого за смерть будинку — він сам не попросить на пігулку і не викличе лікаря — так і стоїть мовчки і помирає. А всі довкола — ходять — їм байдуже, абсолютно все одно. Не сьогодні-завтра настане його останній день: знесуть стіни, виметуть цоколь, і вже немає значення, хто тут плакав, хто за чим колись тужив... Мені хотілося комусь сказати про це. Але кому це потрібно? Люди стали глухі до всього, що фінансово невигідно. І ще гірше ставало від цього усвідомлення, що ми безсилі.»

Ad libitum у перекладі з латини означає «за бажанням», «на власний розсуд», «вільно».

Татьяна Стрижевская«Ad libitum»
.
Киев 90-е. Обычная семья: отец теряет работу, пьёт и скандалит, мама на фоне постоянного стресса срывается на дочерях. И не смотря на то, что дети отражение своих родителей, одна из дочерей вырастает «белой вороной». Мирина ценительница архитектуры, классики, набожна и жадна к знаниям. В то время как её семья живёт проблемами земными: «я добре розумію: вони такі, які є - у своїй стомі від тягот життя, у своїй щирій любові до серіалів, легкого чтива і в кращому випадку прогулянки разом до магазину речей для дому..сервізів і каструль..»
.
«Я попросила б лише трошки розуміння і підтримки - або просто, щоб вони не чавили мене.»
.
Однажды Мирина встречает Назара. Он художник из маленькой квартирки, где в сегодняшней реальности они вместе были счастливы. Их отношения становятся островом уединения и спокойствия от всего мира: «Мене нудить. Я люблю це місто, але а ньому, здається, немає більше порятунку. Місто кипить,як борщ,червоніє,і якщо хтось величною щедрою рукою вчасно не прикрутить конфорку, він не просто скипиться, а вибухне червоними пацьорками по шпалерах»
.
Но реальная жизнь написала другой сценарий, и как всегда все сделала по своему.
.
«Проте дехто вважав не карою, а винагородою бути не такою, як усі. Адже тільки вони мають свободу. І силу вірити і знати, зо все в житті не просто так — недаремно»