Лицей послушных жен

Якби можна було повернути назад час й обрати іншу дорогу в житті, ви б це зробили? Думаю, кожен з нас хоч раз згадував якесь роздоріжжя, час, коли робив важливий вибір й міркував - а що було б, якби я обрав інший шлях? Героїня Ірен Роздобудько - молода журналістка Ніка - успішна в усіх смислах дівчина, теж має свої скелети в шафі...
І має 13 днів, аби розібратися зі своїм життям...

Я стільки часу збиралася прочитати цю історію, що врешті вона стала моїм першим об'єктом у грі "Борьба с Долгостроем" на Лавлиб. Але прочиталася вона на диво легко, швидко й цікаво, як і все до того, що я читала у цього автора.

Даже не знаю с чего начать и вообще, каким образом вместить все мысли в слова, чтобы рассказать о прочитанном. Может стоит просто закрыть глаза и подумать обо всем? О своей жизни, о своих ошибках, встречах, расставаниях. О всех "если бы", которые уже неосуществимы.

Как размышляет одна из героинь Ирэн Роздобудько в данной книге: "... сверхзадача настоящего творца - довести читателя до неловкости от узнавания себя в книге, на полотне или на экране. Бывало ли у вас такое чувство, что читать какую-то книгу становится нестерпимо, неудобно, как будто автор выставил на обозрение твою сущность без твоего на то согласия? Более того - не зная тебя лично? Вот это и есть чудо. Попадание в болевую точку". Ирэн Роздобудько очень часто попадает в мои болевые точки. Слишком часто.

Впрочем, о книге. В нее входят два романа автора - "Если бы" и "Лицей послушных жен". Надо сказать, что предшествует романам очень удачное предисловие, написанное журналисткой Татьяной Вергелес. Это как еще одно попадание. Она просто рассказала все, что хотелось бы сказать и мне. Вот слов не оставила и все! Поэтому, несколько цитат из ее предисловия о романах: роман "Если бы" - пьянящая порция мистики, приключений, приправленная специями юмора, а вот "Лицей послушных жен" - это подкоп под красивую телешоу-чушь о золушках, которой забивают головы современных девчонок. "Сюжет интригует, стиль так талантливо легок, что возникает опасность проглотить роман залпом. Не спешите! Детали важны - с Ирэн Роздобудько никогда не знаешь, что именно сработает и поможет конкретно вам. Может, вот это: "Иногда нужно отступить, чтобы двигаться дальше"?"

"Если бы"...
Я читала этот роман, как отдельное произведение, когда он только вышел. И сейчас еще раз попала под впечатление уже переведенного произведения. В нашем языке эти слова звучат так резко, одним словом - "якби". По-русски же, это так плавно, напевно - ес-ли-бы. Если бы... Мы так часто повторяем эти слова. Так часто мечтаем что-то изменить. Если бы тогда я не...

А вам хотелось бы вернуться в прошлое? Изменить ну хотя бы один штрих, одну деталь? Подправить хоть одно вот такое "если бы"? Ох как хотелось бы! Верно? А если нет, то этот человек, наверняка, самый счастливый в мире.
Книга мистична и ужасно романтична. В ней столько мыслей, столько нужных слов, столько вещей, которые просто не замечаешь, а они важны. Очень важны.
"Настоящая жизнь - та, которую строишь внутри себя в полной тишине". Вот и после книги говорить совсем не хочется. Хочется просто помолчать. Подумать...

"Лицей послушных жен" объединяют с первым романом, пожалуй, всего несколько ниточек. Романтизм, чуточку фантастики и авторский стиль. Книга открывает какие-то новые грани, другую Роздобудько. Здесь жестокость. Жестокость реального гламурного мира, так откровенно открытая читателю. В этом романе много аналогий, много сопоставлений, много пересечений. И в то же время, он необычен и многогранен. И тоже заставляет задуматься, пересмотреть что-то из своих отношений, пониманий, понятий. Ох и сложное это чтение! После которого еще долго не отпускает и мурыжит, мурыжит, заставляет думать и что-то переосмысливать...

Опять-таки, со слов Татьяны Вергелес: "книг хороших так много, что жизни не хватит все пролистать..." Я с удовольствием перечитала роман "Если бы". И уверена, через время мне захочется еще что-то найти и в романе "Лицей послушных жен".

«Так бывает: жизнь дала сбой в самом начале. Это как в компьютере - нажал не на ту клавишу, и все свернулось, пошли непонятные значки...»
Ирэн Роздобудько. «Пуговица»

Жизнь Ники – героини романа Ирэн Роздобудько «Если бы…» - дала сбой именно в самом начале, в 1980 году. И после этого, к 2010-му остались только ужасные воспоминания и заикание. Но жизнь не всегда ставит одни лишь ловушки. Иногда подбрасывает и выходы из них. Главное – заметить.
Впервые читаю Роздобудько на украинском, просто очарована.
История мистична, захватывающа, интересна. Трагична и романтична одновременно. Современна и о прошлом. В ней много философии, размышлений, интересных мыслей.
Понравилась мысль, сказанная, в общем-то, вскользь, но зацепившая надолго.
Сверхзадача каждого настоящего художника - довести читателя до неудобства от узнавания себя в книге, на холсте или экране. Наверное, у каждого бывало такое ощущение, что читать некую книжку становится невыносимо, неудобно, будто автор выставил на вид твою сущность без твоего на то согласия? Более того - не зная тебя лично! Вот это и есть чудо. Попадание в "болевую точку". Искусство находить ее сложнее искусства иглотерапии: там все точки, обозначенные. Здесь же автор колет в темноту. Но когда попадает…
У Ирэн Роздобудько большинство книг вот таких – с попаданием. И даже эта история, совершенно не похожая на мою, тем не менее, лично меня проняла до самых печенок. Даже не знаю чем. Мыслями? Такими похожими на мои мыслями…

Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на – «як»…
«Як» - це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Итак, вы - успешная женщина в самом расцвете сил, у которой есть хороший муж, прекрасная работа, вы полностью обеспечены всем, в чём нуждаетесь. Встречаетесь с хорошим другом, который предлагает интересную работу, даже несмотря на то, что в следствии большого нервного потрясения, пережитого в детстве, вы заикаетесь (но, тот же друг, предлагает услуги лучшего врача в этой области). А тут же рядом на лавочке в скверике, где вы встречались со своим другом, сидит старушка - божий одуванчик, которой вы помогли поймать яблоко, которое выпало из её сумки, пока вы бежали на встречу, в скверик, с лавочкой. И по воле случая она оказывается лучшим специалистом - врачом в данной области, и даёт вам отличнейший совет: мол, для того, чтобы избавиться от последствий того нервного потрясения, нужно возвратиться в то время и прожить это заново. И чем больнее будет - тем результативнее. Вы благодарите, коситесь на старушку, как на "старушку", но её метод вас интригует.
А теперь, вопрос: если бы у вас был шанс всё изменить... вернуться в прошлое и предотвратить то, что фактически перевернуло вашу жизнь с ног на голову, заставило отречься от всего важного для вас, сделать полную переоценку ценностей, наростить броню и похоронить прошлые идеалы? Но, уже со скидкой на полученный "взрослый" опыт. Рискнули бы? А?

Вот и она, главная героиня, Ника, рискнула. А что из этого получилось - написано в книге. Занимательно написано, кстати. Потому советую к прочтению, особенно фанатам творчества Ирэн Виталиевны.

Доволі важко описати цю книгу одним словом. Як це було? Трохи очевидно, проте цікаво. І солодко, і сумно. Проте сюжет дуже актуальний.

ЛСД -- це місце, де вирощують слухняних дівчат для чоловіків, які можуть за них заплатити. Фактично -- купити собі гарненьку та вдячну ляльку. Дівчат змусили розірвати всі родинні зв'язки, дали все необхідне (одяг, книжки, дах над головою і тд) та промили мізки. Вбили в голову заповіді, які вказують на те, що жінка має служити чоловікові. І ніяк інакше. Той же забезпечуватиме всі її потреби! Купуватиме речі! Подарує багате життя! І дівчина просто мусить бути щасливою! Проте чомусь ніхто не помітив статистику, що частина дівчат, які вже стали дружинами "забезпечених чоловіків", помирають. Певно, занадто тендітні та хворобливі? Чи є інша причина?

Книга показує, як влада може змусити людину ставити над іншою людиною експерименти. Просто так. Без мети. Тому що може. І хоче. Це жахає, насправді.

Оповідь ведеться від 2 осіб -- дівчини, яка навчається в ЛСД, та хлопця, який одного разу грав на саксофоні на їхньому балу. Так, ця любовна лінія була дуже очевидною. Проте тут, на щастя, не було про кохання з першого погляду та на все життя. Скоріше про спроби віднайти себе справжню/справжнього, зрозуміти світ. Лише кінець занадто вже солодкий.

Книга дуже актуальна, бо, незважаючи на постійну боротьбу за рівність, я часто чую, що "чоловік тебе забезпечує, так що стій та мовчи; а якщо не мовчатимеш, то чого він має тебе терпіти?". У такі моменти я розумію, що такі книги нам усім потрібні.

У мене із книгами пані Ірен - складні стосунки. Враження від читання її романів нагадує тригонометричну криву - то повзе вверх, то різко обривається як не до нуля, то й у мінусову площину. Один абзац може викликати захват, а в іншому я можу напоротися на якусь таку банальщину, що важко стримати розчарування. Особливо мене бісять у її творах оці припадки мегауспішної жінки, яка все рівно не така, як інші, і в серці має те, що не вмирає. Виражаються вони найчастіше фразами про те, як вона не знаходить собі місця у найдорожчих готелях світу, маючи можливість купити найкращі речі і т.д. Мені воно чомусь тхне фальшем... як речі Abidas i G&D...
Менше з тим.

Сам сюжет "Якби" мені сподобався. Я люблю отакі от повернення у минуле, коли можна зовсім по-іншому глянути на усталені вже з роками речі, адже з роками певні спогади стираються, шліфуються чужими думками і словами, і все виглядає зовсім не так, як було насправді.
Взагалі такі книги потрібні, щоб хоч іноді глянути на своє життя з боку. А чи там я, де хотіла бути кілька років тому? а чи з тими я людьми? Не для того, щоб жалкувати про щось зі словами "от якби я тоді...", ні, а щоб змінити щось конкретно зараз і негайно!
Я ніколи не грішила отим "якби", не хотіла повернутися у минуле, аби щось змінити. По-перше, я завжди розуміла, що це просто потішить мою фантазію на кілька годин, але насправді суті діла не змінить, а по-друге, я завжди намагалася робити все так, аби потім не жалкувати.
Адже є речі, які неможливо змінити, навіть повернувшись у минуле. Дещо нам дається не для того, щоб ми його міняли, а щоб ми його просто пережили.

Знаєш, у життя немає способу "якби".. (с)

Ірен Роздобудько належить до тих авторів, чиї книги читаєш на одному подиху; чиї книги не можеш випустити з рук, допоки не перегорнеш останню сторінку; чиї книги "ковтаєш" за добу; чиї книги екранізуєш у власній голові яскравіше, аніж визнані режисери світового рівня.

Книга "Якби", само собою, до таких належить. Стиль авторки не переплутаєш ні з чиїм. Саме тому приємно брати до рук черговий роман і насолоджуватися романтичними фразами, сказаними у контексті детективного сюжету...

Вчитися бачити диво у повсякденному житті - ось чого так не вистачає дорослим людям!.. Наївного щирого дитячого погляду на навколишні речі.
Цінувати минуле. Цінувати теперішнє.
Відрізняти стосунки (родинні вже майже не відрізняються від робочих...) від кохання.
Жити "не тут", жити в собі.

Необхідно прочитати її, аби зрозуміти це. Словами не передаси. Вражає глибиною роздумів і змушує замислитися над власним ставленням до життя..

На початку читання оповідь нагадувала мені "Степфордських дружин" Айри Лєвін. Здавалося б, в "ЛСД" також є ідеальні жінки, непримхливі, люблячі, не дуже розумні, проте гарні господині та мовчазні прикраси розкішних інтер`єрів осель їхніх чоловіків. Але згодом на сторінках роману з`являлися події та деталі, які свідчили про унікальність елітного закритого Ліцею.

Є дещо, що робить з жінки покірну рабиню. Настільки покірну, що можна об неї витирати ноги навіть в прямому сенсі. Невже таке можливо зробити зі звичайною людиною, з особистістю? З людиною - так. З особистістю - ні. Саме на витравлення особистості й спрямоване "виховання" в Ліцеї Слухняних Дружин.

На відміну від "Степфордських дружин" головна героїня "ЛСД" змогла подолати перешкоди, щедро розставлені для таких, як вона, чоловіками. Можливо, цей світ і досі належить чоловікам, але протиотрута існує. Важливо тільки розібратися, що саме є протиотрутою та навчитися нею правильно скористатися.

Стосовно побудови роману, то тут мене приємно вразив стиль подання інформації, який я люблю: щоденникові записи. Мова в книзі йде паралельно від кількох осіб, що відіграють в оповіді суттєві ролі. Розв`язка також відображена в розповіді від першої особи, але йдеть про час, коли минуло близько 10 років з подій у кільмінації роману.

Все начебто чудово та плавно. Але є у мене парочка запитань до автора. Для мене було не зовсім зрозуміло таке детальне відображення життя Ланца. Здалося, що я отримала забагато інформації і тепер не знаю, що з нею робити. Також цікаво, навіщо авторка ввела сцену з тюленіхою, до того ж таку сумну? Утім, авторський задум - не завжди те, що треба детально роз`яснювати читачеві. Іноді ми мусимо знайти відповіді самостійно.

От уже вкотре видаляю набраний перший рядок, не знаючи з чого саме почати. Здається і сюжет по-своєму банальний, але все ж таки щось в ньому є. І це щось, це розповідь про справжнє людське щастя, розповідь про наші прагнення і наші мрії

• Минуле виправленню не підлягає.

Згадалася фраза із одного фільму, хоча, можна навіть сказати, із казки. Процитую її російською: "Никогда не отказывайся от игры из страха совершить ошибку". Кожен вибір, кожна мрія і прагнення ховаються за вуаллю страху. І кожен знає, наскільки тяжко буває скинути із себе цю маску, боячись невдачі і розчарування.

Саме стільки часу знадобилося герої, щоб зрозуміти свої страхи, зрозуміти те, що вона і так бачила, але до чого просто не придивлялася. Зрозуміти і знайти..

Лицей послушных жен.
Сюжет не порадовал. Просто не удивила и ничего нового не открыла мысль, что прекрасные принцы водятся только в сказках. Если вы еще верите, что миллионеры со всего мира жаждут получить в жены воздушное покорное создание и будут с любовью и нежностью всю жизнь носить его на руках - почитайте, узнаете много нового. Если нет, то история питомника, где выращивают идеальных жен, скорее всего покажется вам скучной. Лучшее здесь, на мой взгляд, - это воздушная музыкальность истории Ланца и Полины. Романтика, замешанная скорее не на любви, а на поиске себя и своей родственной души. А всё прочее - ЛПЖ, мировой заговор, вирус неразделенной любви - скучно как-то, с большим замахом, но без соответствующей реализации.

Если бы.
Понравился больше. Пожалуй, из-за меньших масштабов и большей атмосферности. Даже для меня, родившейся спустя 15 лет после 1980 года, и то нашелся кусочек воспоминаний - у нас тоже в подъезде на потолке были следы от горевших спичек.

С трудом собираю мысли в кучку. Бывает так, что подхватит какая-то мысль в начале и тянет тебя через всё произведение, подкидывая новые подтверждения и аргументы. Рефреном звучит. Здесь как-то не получилось. Сложилось ощущение, что всего понемногу – выбирай себе мысль и проблему на любой вкус, кому что нравится.

Сейчас у Ники вроде бы всё успешно – муж, карьера. Быт устроен, работа есть, всё хорошо. И только заикание напоминает о том, что выбралась она из среду, которую называют неблагополучной. Спивающаяся мать, коррекционные интернаты, раннее знакомство со «взрослой» жизнью. Всё это забыто и похоронено, закрыто на десяток замков; а заикание – не такая уж трагедия, с ним можно жить. Но однажды возникает необходимость избавиться от него, а для этого нужно вернуться в то время, когда оно появилось. Вспомнить, пережить заново всё, что к этому привело, переболеть эту болезнь, перебороть её. Для этого нужно вернуться в тот день, когда тридцать лет назад к маленькой девочке на лавочке во дворе её же дома подсел старый извращенец, а мальчик, обещавший на ней жениться, когда вырастет, никогда не вырос, потому что разбился с родителями по дороге на дачу. Это страшно – вернуться туда. Страшно и не хочется. А главное, имеет ли смысл?

Можно ли исправить прошлое? Вернуться и надавать себе пинков, близким советов, а кого-то просто привязать к трубе, чтобы не попал под поезд? И поможет ли это?
Правильно ли мы помним? Вчера всегда деревья зеленее, а небо выше. В детстве родители обязательно красивые, добрые и любят друг друга, а мир вокруг прекрасен и удивителен. Как только понимаешь, что это не так, детство заканчивается. Но это совсем не значит, что до этого у родителей не было проблем, а в мире войн и трагедий.
Счастливы ли мы? Понятно, что с возрастом отсеиваются детские мечты и идеалы, человек меняется, встраиваясь в социум, подчиняясь его законам. Но не теряет ли он при этом что-то главное от себя? И эта мысль «отступи назад и посмотри» в чем-то аналогична филатовскому «Замри»

У обоих произведений есть общее - романтики. Эти, ищущие своё место в жизни, свою стихию, своё звучание.