Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві

Благонадійні в 1940-х чи 1950-х роках підручники, романи, опери, картини нібито безнадійно застаріли, а грізні викривальні постанови ЦК КПРС «у галузі культури» припали пилом. Та все-таки події, що їх аналізує канадський історик з Університету Вікторії Сергій Єкельчик, сьогодення стосуються безпосередньо. Утверджені за тих часів концепції дружби народів СРСР та українсько-російського братерства чинні у політичному дискурсі дотепер. Ба більше, зужиті ідеологеми тяжіють і над найзатятішими опонент...

Рейтинг LiveLib

4,4

4 оценки

5
50%
4
50%
3
0%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 3Хотят прочитать 15

Рецензии

red_star28 февраля 2020 г.
Второй среди равных
Нам завжди у битвах за долю народу
Був другом і братом російський народ,
I Ленін осяяв нам путь на свободу,
I Сталін веде нас до світлих висот.
П. Тычина, Гимн УССР, 1949
После прочтения книги Екельчика о Киеве в последние военные и послевоенные годы захотелось перечитать его же книгу о культурной политике в этот же период в УССР в целом. Если верить самому себе, то прочитал я ее в 2012. Память утверждает, что как минимум начал я ее во время очередного отпуска на Украине, сразу после покупки в киевском книжном магазине. Кажется, это было во время общего послеобеденного отдыха на даче в Боярке, все как в шаблоне – косые солнечные лучи через небольшое окошко, старый диван. С тех самых пор мы там и не были.
Кроме сопутствующих воспоминаний осталось ощущение дельной книги, хотя тогда она была довольно одинокой в моем читательском списке о сталинских временах. Это теперь я вижу почти на каждой странице знакомые имена и ссылки на прочитанные книги (стоит вспомнить как минимум Терри Мартина ), а тогда это все было в новинку. Что ж, повезло с книгой для начала.
По тексту видно, что автор был моложе. Книга написана как-то более задорно, чем издание про Киев. В «Империи памяти» Екельчик позволяет себе теоретические пассажи и легкие заносы (легенькие такие) по поводу национальной гордости. Не знаю, возраст ли смягчил его, но в книге про Киев ничего этого нет, автор себя явно намеренно ограничил оценкой материала (хотя и это уже порой сильно расходится с господствующим дискурсом).
«Империя памяти» о том, что не было никакого единого монолитного заговора, никакого всеобъемлющего диктата из Москвы, историческую память для УССР создавали в УССР, хотя порой могло и прилететь за то, за что хвалили вчера. Борьба шла на два фронта – внутри, против других концепций украинского прошлого (в первую очередь – против националистической картины мира), и снаружи – против, а точнее во изменение установок главного идеолога СССР И.В. Сталина. Процесс не был бы таким интересным (для стороннего наблюдателя), если бы и само понимание внутри республики, и концепции московского руководства не менялись бы с такой частотой, что делало производство культурных ценностей минным полем – то, что было верным отражением вчера, сегодня было националистическим уклоном.
Автор прослеживает развитие исторического дискурса с конца 20-х, когда во главу угла ставили классовый подход и клеймили колониальные практики Российской империи, к первой трансформации середины-конца 30-х, когда вовсю стали использовать концепцию «меньшего зла», в рамках которой присоединение к царской России было для украинских земель меньшим злом, чем продолжение жизни в рамках Речи Посполитой, через военное вознесение украинского патриотического дискурса, украинских военных героев (вплоть до введения ордена Богдана Хмельницкого) до послевоенной переоценки военного дискурса как временного, слишком националистического. Затем последовали две волны шатаний, то осуждения, то принятия со стороны Москвы возвеличивания козацкого прошлого, если при этом подчеркивалось прогрессивное значение воссоединения (теперь это уже не было меньшее зло, теперь это вообще было добро), а после смерти Сталина все ехало уже по накатанной.
Но интереснее бюрократических боданий, кампаний по осуждению, публичной самокритики творцов было то, что все это время что-то создавали. Рядились не из-за оценки самого прошлого, а именно новых вещей – книг (некоторые захотелось и почитать, и Панча, и Кочергу, и Рыбака), опер, монографий, картин, кинокартин. В конце сороковых каждый вопрос стал так политически остр, что все вовлеченные стороны занялись волокитой, бесконечно редактируя все, затягивая выход, так как последствия неверной трактовки были хуже срыва плана по выпуску.
Но что-то все же доходило до потребителя. В конце прошлого года я болел ангиной и воспользовался этой паузой в трудовой деятельности, чтобы посмотреть пачку старых фильмов. Были среди них и довоенный «Богдан Хмельницкий», и послевоенный «Тарас Шевченко». Первый довольно быстро политически устарел, так как был лишен финальных аккордов о благотворной связи с Россией. УССР истратила весь бюджет и силы на постановку «Тараса…», так что к юбилею воссоединения с Россией новый вариант «Хмельницкого» не вышел (он увидел свет только в 1956, надо его тоже посмотреть), хотя был даже план доснять новые эпизоды с донскими казаками, московскими послами и прочими, а также колоризовать.
Но вот «Тарас Шевченко» удался. Любопытно, что режиссер не вынес придирок и умер в процессе съемок, финальные идеологические правки вносили его ученики. И да, именно эти части фильма больше всего меня впечатлили, все же цензурой занимались в то время умные и талантливые люди (хотя бы по модулю). И да, это было сознательное мифотворчество, когда добавлялись эпизоды, которые подкрепляли дискурс великой дружбы, хоть их и не было, или происходили они не так. Трудно сказать, что в нашу эпоху кинематограф этого лишен, тогда хоть цель была более-менее благородная.
Как уже говорилось, давление на творцов было как сверху, из Москвы, так и снизу, со стороны граждан УССР. Давление снизу было как конструктивным, в рамках советских практик, так и националистическим – многие получали анонимные письма о том, что они издеваются над великим прошлым, продались Москве и тому подобное. Самое грустное, что в них, если верить Екельчику, уже попадались все те исторические мифы (только с другим знаком), что потом всплывут в перестройку, сотрут с земли УССР, а потом разорвут и Украину. Было даже хрестоматийное уже заблуждение про то, что независимая Украина станет экономической державой круче Германии и Франции, такие письма львовские студенты писали авторам уже в 50-е.
Любопытно и то, как тогда (и опять же, в перестройку) носились с давними козацкими лидерами. Тонкости оценки, можно ли включить того или иного в пантеон, как соотносятся Богун, Хмельницкий и Сагайдачный? И как быстро это ушло, когда стало ясно, что все это имело смысл только как пикирование с Москвой, без внимания Москвы козаки быстро оказались заменены в пантеоне куда более мрачными персонажами из времен Второй мировой.
Пусть я немного перегну палку, но вот что я подумал. Можно интерпретировать все эти усилия по правильному отражению истории и постоянно меняющуюся генеральную линию как давление и перегибы на местах. Но каждый раз, когда я открываю книгу западного исследователя, он пишет о том, что менял свою оценку на те или иные события, обкатывая свои концепции в обсуждениях на конференциях с коллегами. По крайней мере после войны советское руководство пыталось влиять на оценки событий в книгах ровно таким же способом, через конференции. И тут мы какие-то неуникальные.
P.S. Крайне порадовал эпизод, когда в Москве и Киеве шли разные редакции оперы "Запорожец за Дунаем", в московском варианте добавили царского посла, в украинском не было столь прямого участия старшего брата. Создали даже комиссию для унификации, которая более-менее с задачей справилась.
P.P.S. И история с романом "Петербургская осень" о Шевченко (под влиянием которой и снят фильм) хороша, автор сначала опубликовал русский перевод, дождался положительной оценки в центре, а потом, имея козырь в рукаве, нажал на местных с просьбой выдать-таки "оригинал".
Читать далее
40
642
giggster23 сентября 2013 г.
У сучасному суспільному уявленні СРСР однозначно затавруваний як тюрма народів. Насправді ж, як це постійно трапляється при глибшому знайомстві з предметом, картина минулого є набагато багатовимірнішою. Для цього і варто читати такі книжки, як «Імперія пам'яті». На основі архівних документів Єкельчик демонструє неоднозначність презентації національної історії України навіть в найгірші сталінські часи – 30-50-ті.
Почнемо з того, що сама ідеологія СРСР знаходилася у стані такої собі квантової невизначеності, коливаючися між діаметрально протилежними підходами. Почавши відразу після революції з політики «коренізації» і сприяння національного розвитку, у 30-х ідеологічну машину хильнуло в інший бік – сприйняття СРСР як спадкоємця Російської імперії. Під час війни на місце пролетарсько-соціалістичних цінностей вийшли патріотичні, ледь не загальнолюдські, цінності, щоб відразу після остаточно розвинутися у рускоцентричність всієї історії.
Всі ці хитання впливали, звісно, на національну ідентичність українців, але, як бачиться, повністю спотворити її так і не змогли. Причому, що теж немаловажно, багато з тодішніх віянь не йшли з Москви, яка часто просто не встигала генерувати потрібні смисли, а лише реагувала постфактум (або не реагувала) на вже запропоновані концепції. Тодішня презентація української історії була скоріше результатом пошуків і компромісів всередині політичної й культурної еліти самої України, яка намагалася за українською традицією пробігти між крапельками, спробувати знайти безпечний для себе шлях з мінімальними втратами.
Отже, про хитання. Якщо у перші два десятиліття після 1917, скажімо, такі постаті як Богдан Хмельницький характеризувалися в історичній літературі як особистості суто негативні, а Переяславська рада – як крок до закабалення українського народу з боку великоросів (ось що повідомляла «Большая советская энциклопедии» в редакції 1935 року: «Переяславський договір 1654 року знаменував собою союз українських феодалів із російськими і, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною»), то з кінця 30-х все перевернулося з ніг на голову: приєднання до Російської імперії історики мали оцінювати спочатку як «меньше зло», а згодом – як уже цілком позитивне явище з головним упором на вічну дружбу між українським і російським народом і віковічне прагнення до воз'єднання. Зрозуміло, кожен такий розворот залишав по собі певний культурний пласт – книжки, картини, історичні роботи, інші матеріальні об'єкти, які потім вилучали, або переробляли, або – що теж траплялося не раз – залишали такими, як є. Так Друга світова залишила по собі Орден Богдана Хмельницького – використання цієї історичної фігури для таких цілей ще 10 років тому було просто неможливе.
Та попри всі зусилля цілісної картини досягти не вдавалося ніколи. Характерна в цьому відношенні історія ставлення до подій 1654 року. Вже коли державна машина визначилися щодо позитивної ролі Переяславської ради, на роки затягнулися дискусії, як точно означити її результат – вступ? приєднання? воз'єднання? Оскільки нова ідеологічна парадигма максимально нівелювала самостійну історію України, виникало закономірне питання – як, не будучи чимсь окремим і самостійним, історична Україна могла укласти союзну угоду з братньою Росією.
Із таких протиріч фактично і складалася вся національна українська презентація у сталінські роки. Оскільки важко було заздалегідь передбачити, які нові вимоги висуне центр, українські ідеологи часто вдавалися до простої тактики – вони робили мінімум з необхідного. Роками, інколи десятиліттями тривали узгодження і переписування. Так сталося, скажімо, з підручником історії України, «по-справжньому сталінським», про який заговорили ще у 40-і, але який так і не вийшов за життя Сталіна.
При цьому кидається в очі, наскільки живучим виглядає національне усвідомлення українців. Читаючи Єкельчика, розумієш, що Україна мала таку багату і повноцінну історію, що національна пам'ять все одно як бур'ян пробивалася навіть через сталінський ідеологічний асфальт (як до цього вона пережила багаточисленні спроби її нівелювати з боку Російської імперії). Свідомо чи несвідомо, але еліта використовувала будь-яку шпарину, щоб протягнути якусь, на перший погляд, само собою зрозумілу, але смертоносну для загальної ідеології ідею. Будували пам'ятники ідеологічно сумнівним постатям, писали книжки й опери з непевним ідеологічним змістом. А в навіть сто разів вивірених творах пересічний споживач з дивовижною майстерністю примудрявся бачити тільки те, що йому було потрібно – славетну історію, пропускаючи всі нав'язані ідеологічні конструкції. Це особливо очевидно в тих листах простих людей до ЦК ВКП(б)У та окремих авторів, що їх наводить Єкельчик.
Загалом, інформативне, добре викладене, гарно документоване і тому аргументоване дослідження.
Читать далее
5
145