Рецензия на книгу

• 

  giggster23 сентября 2013 г.

  У сучасному суспільному уявленні СРСР однозначно затавруваний як тюрма народів. Насправді ж, як це постійно трапляється при глибшому знайомстві з предметом, картина минулого є набагато багатовимірнішою. Для цього і варто читати такі книжки, як «Імперія пам'яті». На основі архівних документів Єкельчик демонструє неоднозначність презентації національної історії України навіть в найгірші сталінські часи – 30-50-ті.

  Почнемо з того, що сама ідеологія СРСР знаходилася у стані такої собі квантової невизначеності, коливаючися між діаметрально протилежними підходами. Почавши відразу після революції з політики «коренізації» і сприяння національного розвитку, у 30-х ідеологічну машину хильнуло в інший бік – сприйняття СРСР як спадкоємця Російської імперії. Під час війни на місце пролетарсько-соціалістичних цінностей вийшли патріотичні, ледь не загальнолюдські, цінності, щоб відразу після остаточно розвинутися у рускоцентричність всієї історії.

  Всі ці хитання впливали, звісно, на національну ідентичність українців, але, як бачиться, повністю спотворити її так і не змогли. Причому, що теж немаловажно, багато з тодішніх віянь не йшли з Москви, яка часто просто не встигала генерувати потрібні смисли, а лише реагувала постфактум (або не реагувала) на вже запропоновані концепції. Тодішня презентація української історії була скоріше результатом пошуків і компромісів всередині політичної й культурної еліти самої України, яка намагалася за українською традицією пробігти між крапельками, спробувати знайти безпечний для себе шлях з мінімальними втратами.

  Отже, про хитання. Якщо у перші два десятиліття після 1917, скажімо, такі постаті як Богдан Хмельницький характеризувалися в історичній літературі як особистості суто негативні, а Переяславська рада – як крок до закабалення українського народу з боку великоросів (ось що повідомляла «Большая советская энциклопедии» в редакції 1935 року: «Переяславський договір 1654 року знаменував собою союз українських феодалів із російськими і, по суті, юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною»), то з кінця 30-х все перевернулося з ніг на голову: приєднання до Російської імперії історики мали оцінювати спочатку як «меньше зло», а згодом – як уже цілком позитивне явище з головним упором на вічну дружбу між українським і російським народом і віковічне прагнення до воз'єднання. Зрозуміло, кожен такий розворот залишав по собі певний культурний пласт – книжки, картини, історичні роботи, інші матеріальні об'єкти, які потім вилучали, або переробляли, або – що теж траплялося не раз – залишали такими, як є. Так Друга світова залишила по собі Орден Богдана Хмельницького – використання цієї історичної фігури для таких цілей ще 10 років тому було просто неможливе.

  Та попри всі зусилля цілісної картини досягти не вдавалося ніколи. Характерна в цьому відношенні історія ставлення до подій 1654 року. Вже коли державна машина визначилися щодо позитивної ролі Переяславської ради, на роки затягнулися дискусії, як точно означити її результат – вступ? приєднання? воз'єднання? Оскільки нова ідеологічна парадигма максимально нівелювала самостійну історію України, виникало закономірне питання – як, не будучи чимсь окремим і самостійним, історична Україна могла укласти союзну угоду з братньою Росією.

  Із таких протиріч фактично і складалася вся національна українська презентація у сталінські роки. Оскільки важко було заздалегідь передбачити, які нові вимоги висуне центр, українські ідеологи часто вдавалися до простої тактики – вони робили мінімум з необхідного. Роками, інколи десятиліттями тривали узгодження і переписування. Так сталося, скажімо, з підручником історії України, «по-справжньому сталінським», про який заговорили ще у 40-і, але який так і не вийшов за життя Сталіна.

  При цьому кидається в очі, наскільки живучим виглядає національне усвідомлення українців. Читаючи Єкельчика, розумієш, що Україна мала таку багату і повноцінну історію, що національна пам'ять все одно як бур'ян пробивалася навіть через сталінський ідеологічний асфальт (як до цього вона пережила багаточисленні спроби її нівелювати з боку Російської імперії). Свідомо чи несвідомо, але еліта використовувала будь-яку шпарину, щоб протягнути якусь, на перший погляд, само собою зрозумілу, але смертоносну для загальної ідеології ідею. Будували пам'ятники ідеологічно сумнівним постатям, писали книжки й опери з непевним ідеологічним змістом. А в навіть сто разів вивірених творах пересічний споживач з дивовижною майстерністю примудрявся бачити тільки те, що йому було потрібно – славетну історію, пропускаючи всі нав'язані ідеологічні конструкції. Це особливо очевидно в тих листах простих людей до ЦК ВКП(б)У та окремих авторів, що їх наводить Єкельчик.

  Загалом, інформативне, добре викладене, гарно документоване і тому аргументоване дослідження.

  5

  145