Первая половина ХІХ века - время, когда зарождалась и формировалась украинская классическая драматургия. Григорий Квитка-Основьяненко - известный деятель культуры из числа первых прозаиков новой литературы. Он был писателем широкого жанрового диапазона.
Социально-бытовую комедию «Сватання на Гончарівці» Квитка-Основьяненко написал в 1835 году, во времена крепостного права. Тема пьесы привычная: девушка любит бедного, а родители хотят просватать ее за богатого. Алексей не просто бедный, он - крепостной. Стецько хоть и с зажиточной семьи, но не дружит с головой. За счет дополнительных характеристик героев-женихов, автор усиливает остроту конфликта. Одновременно он наполняет речь дурня глупыми и смешными высказываниями, нелепыми историями-похождениями, превращая пьесу в комедию (имя Стецько становится нарицательным). Хитроумный трюк со сватовством, махинации с заговорами-отговорами и счастливая развязка добавляют представлению зрелищности.
Знаю, что пьеса хорошо принималась зрителями, в ней много песен, шуток, динамики, но самой мне сложно принять факт восхваления жизни в крепостничестве. Драматург устами Скорика пытается убедить, что у хороших панов и работники живут припеваючи. Хотя самого-то Скорика пан отдал на много лет в солдаты, и скитался тот по военным походам. Правда, и тут он хвастается, что благодаря солдатчине увидел мир - и Францию, и Неметчину, и Россию, и Туретчину - много знает, каждый уважает и просит бывалого совета. В его словах чувствуется посыл пьесы: главное - не унывай и все будет хорошо.

Реальное отображение жизни, картина сватанья с поговорками сватов и песнями дружек, элементы бытовой сатиры, народный язык - все это позволило Квитке-Основьяненко создать аутентичный стиль украинской драматургии. Творчество писателя способствовало распространению украинской культуры, его произведения были переведены на другие языки. Хотя мне сложно представить удачный перевод этой «малороссийской оперы», в которой одновременно звучит русская и украинская речь с местным харьковским говорком.

Якщо ви любите надрив почуттів як у мильних операх , читайте "Марусю". Звісно, написано повість в народній манері, що не дозволяє виходити за межі дозволеного, але, читаючи, ви не будете нудьгувати. Твір населяють ідеальні герої, у них немає вад. Хіба що єдина - їм фатально не щастить, що є головною ознакою сентименталізму. Чтиво - на любителя. Випускники ж повинні не забувати, що "Маруся" - перша повість в новій українській літературі, яка входить до програми ЗНО з української мови і літератури.

Українська сентиментальна повість. Явище виняткове в історії нашої літератури.
Історія кохання - нещасливого, бо й жанр зобов’язує, - написана на спір, у кращих традиціях християнського світогляду. Маруся - ідеальна дочка ідеальних батьків Наума та Насті Дротів, які підкоряють своє життя Богові, вірі, служінню святій церкві. Богобоязна, покірна, слухняна, чесна.
Маруся - ідеальна кохана, вірна дівчина ідеального парубка-свитника Василя, який заради кохання готовий на все.
Нещасна їхня доля, різноманітні переживання змальовані в повісті докладно, якось ніби душевно.
Автор знайомить читача з традиціями та обрядами українців, зокрема з обрядодіями, що пов’язані зі сватанням, весіллям та похованням. Детальні описи вбрання героїв оживляють персонажів, і вже бачиш, як танцює нестримна Олена Кубраківна, як вбирається Маруся на зустріч із своїм Василечком, і... як в останній путь збирають Марусечку.

Григорий Квитка-Основ’яненко – известный украинский прозаик, драматург и литературный критик. Именно его принято считать основателем жанра социально-бытовой комедии в классической украинской литературе.
«Сватання на Гончарівці» - это музыкальная комедия или как говорится в некоторых источниках – опера. В центре сюжета Прокоп и Одарка Шкурат – семья, воспитывающая красавицу дочку – Ульяну. Прокоп и Одарка постоянно ругаются из-за того, что мужчина сильно пьет: на этой основе писатель вводит в пьесу огромное количество забавных моментов. Развитие сюжета начинается в тот момент, когда богатый Павло Кандзюба договаривается про сватовство Ульяны и своего сына Стецька, который является местным дурачком.
За последнее время я прочитала две пьесы на схожую тематику – «Наталка Полтавка» и эту. И если говорить объективно, то это произведение мне понравилось сильнее. В нём более детально можно проследить элементы традиционного обряда сватовства: невеста возле печи, дарение рушников и платков, одаривание гарбузом неугодного жениха.
Мне эта пьеса очень понравилась: в ней много смешных моментов. В основном они связанны с отцом Ульяны, который всеми фибрами души стремиться выпить, а также со Стецьком, который рассказывает про свои приключения, в которые вечно попадает из-за своей глупости.

Ще одна, не менш, яскрава повість автора - "Сердешна Оксана". Розповідається про дочку розумної вдови, Оксану. Перша дівка на селі, красива, як калина. До неї сватаються завидні парубки, а вона вертить носом. Та от і до її серця постукала любов. До села приходять москальські солдати і Оксана втрачає голову від їхнього капітана. Любить його всім серцем, а в нього одне на умі "паматросіть і бросіть". Тут мені згадуються слова нашого геніального Шевченка, так і хочеться крикнути "Кохайтеся чорноброві та не з москалями". Насправді в повісті автор підняв дуже актуальну проблему, яка поширена і в наш час. Молоді, наївні дівчата ведуться на красиві очі, красиві слова, обіцянки, а потім з розтоптаною гідністю приносять "подарунок" в подолку. Особливо гірко було читати, коли Оксана власноручно обрізала собі косу, після того, як її обезчестив "коханий". В її образі, я побачила багатьох українських сучасних дівчат, жінок. Що після стількох випробувань, приниження і людського осуду, зуміли вижити, піднятись з болота і розправити крила. Бо жінка, то сила, мудрість та велич і за нами сила!

Читай українське, воно того варте!

Не знаю, в кого як, але особисто для мене шкільні уроки української літератури були аж занадто нудними. Намагаючись слідувати програмі, вчителі просто тупо надиктовували матеріал, задавали питання та завдання з вчительських посібників, шаблонно говорили, використовуючи стандартні фрази з якоїсь єдиної знайденої критики твору. І цим вони просто вбивали весь інтерес до насолодження та істинного розуміння написаного. Бо ж гнались за оцінками, за правильним визначенням художніх засобів, найбільш повною характеристикою головних героїв і т.д. А треба було читати. Читати і думати. Читати і відчувати написане.

«Сердешна Оксана» - твір з шкільної програми, який для мене тоді просто був однією з тем кількох уроків. Прочитала скорочено, гарно відповіла на опитуваннях і забула про нього. А коли зараз повернулась, щоб прочитати знову, вже геть по-іншому сприймала написане.
Прекрасна дівчина Оксана. «Білявенька, моторненька, швидка, прудка… Де вона, там з неї і регіт, і сміх, і вигадки». Женихів – хоч відбавляй, обирай, кого забажаєш, але ж ні, як справжній типовій дівчині всі їй не такі. Та от, коли дівчина сама того не очікувала, її серце і думки заполонив один-єдиний – Копитан. Дорослий, красивий, військовий, та ще й як гарно говорив Оксані про кохання… Повіривши його словам, дівчина покинула все і втекла з ним, залишивши свою матір одною в невіданні. Лише пізніше Оксана зрозуміла, що ті солодкі слова лишились тільки словами. Єдине, що він їй дав – «подарунок» у вигляді сина, при тому забравши честь, гідність та красу молодої незаміжньої дівчини.

Не думаю, що в цьому всьому варто звинувачувати Оксану – всі ми, дівчата, не можемо встояти перед силою кохання. Копитан просто використав її почуття у власних вигодах, не думавши ні про кого і ні про що, окрім себе і своїх бажань, от і все.
І проблематика даного твору не лишилась у 19 столітті – вона є й нині. Просто зараз, беручи до уваги сучасний спосіб життя молоді, то вже мало кого дивує.

Молодого хлопця заарештовують, саджають в тюрму, потім везуть до міста і хочуть відправити до Сибіру. За що? За те, що він начебто вкрав у свого названого батька двісті рублів. І все бігом-бігом, хлопця не питають, тільки переправляють далі і далі: з місцевого суду до губернського, а там і досамого губернатора. Судді не читають, що пишуть писарі. Писарі пишуть, що їм заманеться.
І проста селянська дівчина біжить за своїм коханим до міста, а потім і до губернії, безстрашно ходить домовлятися з панами, доходить до самого губернатора! Ви уявляєте, як це - сільській людині, яка із свого села майже не виходила, потрапити у велике місто? Та ще і з такими шановними людьми домовлятися? Їй просто пам`ятника треба ставити, цій козир-дівці, за те, що таки змогла добитися справедливості, що пройшла через усі кола бюрократичного пекла та вирвала коханого з загребущих лап продажного суддівства.

Ох цей Квітка, ну дууже засолодив, аж занадто.
Сучасному читачеві хочеться постійно фейспалмити, серйозно. Особливо на останніх сторінках. Це ж треба: ти любиш чоловіка, він тебе любить, але ти відмовляєшся виходити за нього заміж, тому що він пан, а ти - ні. Відмовляєшся від багатства, положення і так далі, і тому подібне, щоб не робити нещасним коханого чоловіка.
Але якщо спробувати уявити старосвітське суспільство з чітким соціальним поділом, якщо уявити, як будуть клювати нещасну мужичку в панському колі, як чоловік буде соромитися власного тестя або ж буде змушений порвати усі зв`язки, а тоді люди все одно чесатимуть язики з приводу них, їхніх дітей, ще чогось... Це потрібно, певно, дуже сильно, справді щиро любити, щоб відмовитися від чоловіка, положення, заради його - коханого - щастя.
Але це ситуація безвихідна. Особливо якщо обоє так кохають одне одного. І разом їм щастя немає, і окремо. Галочка затухла з печалю, як свічечка, а в альтернативній кінцівці розповідається, як шукав собі смерті Семен.
Шкода, що любов не змогла подолати соціальні перепони :(

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями
Бо москалі - чужі люде,
Роблять лихо з вами

Квітка-Основ`яненко малює нам українське село зі старосвітським укладом, святами, вечорницями, обрядами та традиціями. Оксана - чудова дівчина, і весела, і гарна, і розумненька, єдина кохана дитина своєї матері-вдови. Та і закохалася у москаля, та ще й не простого, а копитана. Аяка проста дівка не спіймалася б на гачок досвідченого залицяльника, та ще й пана?
По факту, звичайно, можна у всьому звинуватити Оксану... Але ж вона противилася, хотіла забути копитана, та дівоче серце не встояло перед солодкими словами солдата та перспективами панського життя. Але ж пан копитан обманув її, напоїв, а далі уже все, назад дорогу закрито, вже вона осоромлена.

А взагалі, найзворушливіше у цьому творі те, що коли Оксана повернулася до рідного села, та ще і принесла синочка, її прийняли. Нехай усе село сміялося і глузувало, але була рідна мати, яка обіймала і жаліла, і був Петро, що не дивлячись на все пережите, все ще любив її і хотів врятувати від сорому. І те, що Оксана не погодилася виходити за нього заміж, щоб не ганьбити його доброго імені.

Такий сентименталізм мені набагато більше до душі)