Ruby Red

Двенадцать колонн в замке времён,
Двенадцать зверей правят царством.
Пять - это ключ и основа в одном,
Могучий орёл от земли оторвался.
Так по кругу двенадцать, двенадцать и два.
Сокол седьмой по рожденью,
Но в жизни он тройка едва.

Магией ворона он наделён,

Венчает он Круг и Начало Времён.

— Шарлотта всегда делала то, что я ей говорил. А ты мне не подчиняешься. Что иногда очень напрягает. Но вообще это очень весело. И мило.

— Ты что, меня видишь?
Я кивнула.
— Не смотри сюда! — прошипел доктор Уайт, перетягивая мне руку жгутом.
— Я не боюсь крови, — сказала я. — Своей собственной тоже.
— Другие меня не видят, — сказал мальчик.
— Я знаю, — сказала я. — Меня зовут Гвендолин. А тебя?
— Для тебя всё ещё доктор Уайт, — сказал доктор Уайт.
— Меня зовут Роберт, — сказало привидение.
— Красивое имя, — сказала я.
— Большое спасибо, — сказал доктор Уайт. — А у тебя красивые вены.

Можно устать от всего, даже от совершенства, если его становится слишком много.

Всё равно в каком времени — в прошлом всегда кошмар творился. Всё время войны, чума, оспа, а скажешь что-то не то — сразу обзовут ведьмой и сожгут. Вместо туалетов — дырки, блохи у всех подряд, а по утрам каждый плюхал содержимое ночного горшка из окна прямо на улицу. И не важно, шёл там внизу кто или нет.

— Ти знову розмовляла з нішею, Ґвендолін. Я бачив на власні очі.
— Так, Ґордоне, це моя улюблена ніша. Вона ображається, якщо я з нею не розмовляю.
— Ти знаєш, що ти якась дивакувата, еге ж?

— Пароль?
Кварк едіт бісквітіс. Чи щось подібне.
— Qua redit nescitis, — відказав Ґідеон. Ну майже.

— А я можу не знімати свою спідню білизну?
— Тільки тррусики, — відказала мадам Россіні (вона це так мило сказала — «тррюсики»). — Зі стилю вони, теє, випадають, але тобі ж не заглядатимуть під сукню. А якщо хто і спробує, замалюй йому у циферрблат як слід, щоб у нього потемніло в очах і задзвеніло у вухах.

Увесь час вони поспішають, ці чоловіки! Але мода і краса не терплять поспіху!

— Привіт, Венді, — мовив він.
— Ґвендолін, — виправила я. Мамо рідна, це ж не так важко запам'ятати. Я ж не називаю його Ґізбертом.

Недорозвинене, недоношене дитятко! У тітки Ґленди, схоже, клепки розсохлися. Я мала майже метр сімдесят зросту і груди другого розміру, що ось-ось розбухнуть до третього.

Що було б гірше: здуріти чи перескочити в часі? Напевно, друге, вирішила я. Від першого принаймні є пігулки.

— Я знаю, що тобі страшно, але це все дуже круто. Я маю на увазі, це справжня пригода, Ґвен! І ти там у самому вирі!
  Ще б пак. Я у самому вирі. От дупа.

— На думку Леслі, добре, що Джеймс «зіграв у скриню» молодим. З прізвищем Пімплботтом він навряд чи зміг би знайти собі дружину, — сказала я, попередньо переконавшись, що Джеймс мене не чує. — Я маю на увазі, що ніхто б самохіть не пристав на те, щоб його звали «вугрястою дупою»!

— «Єлизавета була така жабера, що ніяк не могла знайти собі чоловіка. Через це всі навколо називали її “бридкою правичкою”», — прочитав він.
Клас захихикав.
— Ну і що? Це ж правда, — став дибки Ґордон. — У неї були злющі очі, стиснуті губи і шмурняча зачіска.

...мені тоді було одинадцять, а Ґордон чомусь припадав до серця. Зараз, у шістнадцять, я ставилась до нього як до звичайнісінького баняка.

— Щоразу, коли він дивиться на мене своїми великими карими очима, так і хочеться дати йому горіх. — Леслі навіть дійшла до того, що почала прозивати прудких білочок у парку не білками, а «містерами Вітменами».

— Хочеш зі мною пошлюбитися? На «Титаніку»? Що тобі в голову зайшло?
— Це було б вельми романтично!
— Крім айсберга.

— Можу запропонувати тобі справжнісіньку батистову хусточку з монограмою.
— «Ґ.М.». Певно, поцупив її у Ґрейс?
— Вона сама мені її дала. Можеш усю її обслинити, принцесо.