Нобелівська домогосподарка
До Нобелівських лауреатів я вже давно ставлюся скептично: складається міцне враження, що даючи премію дійсно видатним (чи хоча б оригінальним) письменникам, вони раз на кілька років обов’язково втиснуть туди щось абсолютно нерелевантне до «великої літератури». Наприклад, із політичних міркувань (Шолохов і Солженіцин — обоє дуже слабкі письменники, але потрапили в політичні тренди свого часу). Тож я не сприймаю (і не раджу сприймати) цю премію як путівник по видатним письменникам XX століття. Це випадковий набір авторів, як широко відомих, так і знаних лише вузьким колом спеціалістів, як дійсно високоякісної літератури, так і доволі банальних і простеньких текстів. Утім, відвертої графоманії й низькоякісної масової літератури тут не було. Власне, донедавна тут взагалі масової жанрової літератури не було. Перша Нобелівська премія автору суто жанрової масової літератури — це напевне премія для Еліс Манро у 2013 році. І чомусь її дали не автору детективів, наукової фантастики чи фентезі, а автору жанру жіночої прози. Це не можна пояснити «квотою» на авторів-жінок, бо ж є чимало письменниць набагато вищого художнього рівня. Скоріше існує якесь таємне лобі домогосподарок у найвищих ешелонах Шведської академії, які просунули свого улюбленого жанрового автора .
Я не проти того, щоби Нобелівську премію час від часу давали кращим із-поміж белетристів. Але зачіпає те, що ні Реймонду Чандлеру, ні Дешилу Геммету, ні Рею Бредбері (які писали на вищому художньому рівні, ніж Манро, ще й справили величезний вплив на світову культуру, причому не тільки масову) Нобелівська премія ніколи не світила. І жодному подібному белетристу-чоловіку вона вже й не світитиме.
Манро — однозначно белетрист. Майстерний, але простий і прозорий як скло белетрист. Після кількох перших оповідань уже зрозуміло, що буде в наступних. Дуже схоже на детективний жанр. Переплетіння жіночих емоцій і вражень, причини або наслідки яких слід, із належним саспенсом і несподіваними поворотами, розкрити читачу. Протагоністи: жінка-жертва і/або жінка-«слідчий», антагоніст — чоловік-злочинець (у прямому чи переносному сенсі). Зрідка трапляються нейтральні образи чоловіків-функцій (її рідний батько, батько її дитини, об’єкт закоханості чи пристрасті), які ніяк психологічно не розкриваються і потрібні лише для того, щоби глибше розкрити широкий діапазон емоцій героїнь. Образи, ситуації й сюжети змінюються, але суть всюди однакова.
Ключова різниця подібного з немасовою психологічною прозою — повна відсутність або умовність і шаблонність чоловічих образів. Автори масової жіночої прози неспроможні переконливо описати психологію чоловіка, хоча в тому, що стосується психології жінки, кращі представники жанру частково сягають рівня «високої літератури». Частково: бо якісно зображується лише один-два типи жіночої психології, близькі автору, а не весь можливий діапазон жіночих характерів.
Оповідання Манро дуже якісно сконструйовані, по ним можна читати курс літературної творчості про те, як правильно писати оповідання. Вона класно вміє працювати з часом, що дуже непросто, багато навіть великих письменників нерідко ліплять перескакування в часі дуже недоладно і недоречно, а тут не так. Жіночі персонажі тут можуть бути особисто мені неприємні (усе це глибоко психологічно травмовані жінки, які зазвичай не розуміють своєї травмованості й із легким серцем травмують інших, зокрема власних дітей), але це дійсно дуже глибокі образи, і можна повчитися тому, яким чином Манро надає їм глибини, розкриває їхню психологію, свідомі й несвідомі мотиви (хоча часто не розуміє причин їхньої поведінки). Утім, якщо автор не може піднятися вище своєї природи й написати текст, який не видаватиме кожним абзацом його стать і психологічні проблеми, то це точно не великий автор.
Жінка пише про жінок. Чоловікам у цьому світі не місце. Вони лише функція, причому в 9 випадках із 10 функція негативна: джерело явної чи прихованої загрози, небезпеки, травми, або об’єкт зверхньої жалості. Чоловіки або небезпечні виродки, або жалюгідні нікчеми. Зрідка — якісь привиди-проекції, що з’являються, пробуджують любовні почуття і безслідно зникають до того, як героїня почне відчувати таку звичну для неї небезпеку, відразу чи жалість. Атмосфера кожної оповіді волає: «усі мужики — козли», хоча Манро час від часу намагається це приховати, але в неї не виходить, її мізандрією просякнуте кожне оповідання, навіть ті, де негативних чоловіків ніби й немає. У цій прозі взагалі немає нормальних чоловічих образів: на фоні яскравих і глибоких жіночих характерів вони є просто фанерними декораціями, і це дуже помітно. Я раніше не читав подібної прози (лише першу збірку Анни Ґавальди, але там і жіночі образи були слабенькі), тому мені це сильно кинулося в очі й навіть шокувало.
По-суті, Манро вміє докладно й талановито описувати свої емоції й розуміти емоції інших жінок зі схожими до своїх травмами, поглядами чи характером. Але, на відміну від дійсно видатних письменниць, вона не здатна піднятися вище вмілого викладання на папір власних переживань без розуміння й переконливого опису переживань людей із іншими поглядами (наприклад, жінок без свідомої чи несвідомої ненависті до чоловіків) чи (передовсім) іншої статі.
Ці тексти будуть цікаві для тих, хто хоче зануритися в тонку й надзвичайно варіативну жіночу мізандрію Як для жанрової прози — це якісні тексти, ще й актуальні, бо в сучасному жіночому світі мізандрія дуже поширена, тож оцінка 8/12.
PS «Домогосподарка», бо це не феміністична проза, як не дивно. Жінки тут сімейні, «жіночні» в класичному розумінні, серед них ніби немає борців за права, активісток, лідерів чи ще щось таке. Тож і мізандрія тут не піднесено-феміністична, а приземлено-побутова. Це не ідейний задум, а світовідчуття автора.
1 понравилось
