Листи в Україну

Про дівчат. Вони тут не стільки юні,
скільки терті — заграють і Казанову.
Розквітають пізніше — десь так в іюні,
чи то в червні (пробач, забуваю мову).

Привселюдно поводяться вкрай вульгарно,
вкрай бульварно виснуть на кожнім хлопі,
одягаються, правда, достатньо гарно:
так колись одягалися вже в Європі.

Щодо вроди їхньої. Щодо сенсу
спокушань. Зірок хоча й не зустріли ми,
їм відомо з десяток способів сексу,
які в нас вважаються застарілими.

Пересвідчишся легко — лишень приїдеш,
поведу тебе по ямах, борделях,
тільки вивчи англійську, французьку, ідиш —
співвітчизник їм, як ламаний шеляг.

Українські ж дівчата більш кольорові,
більш південні. Навіть нігті і вії
в них жагучіші. Всі вони чорноброві,
всі порядні й чисті, навіть повії.

Я без них не те щоб надто захирів,
я жену їх крізь сни, мов пастир отари.
На зап’ястях у них синці від ясирів.
Заміж їх беруть солдати й татари.

Школа. Четверта чверть

Що хочуть наші спогади від нас?
Як жити нам без погляду назад?

Цей перехід, мов по воді убрід,
ці сходи, кам’яні широкі марші
в будинку сірім, де вгніздився гніт.
Обличчя, що течуть, молодші й старші —
живий потік очей, гнучкий уклін
за Грицеву науку і мороку!

Повільна мука сьомого уроку,
каштан вікна,
ясний ліхтар колін
джульєтки, що закохана в Ріккардо
(у Фольї), — завше фото при собі,
чернича одіж, голуба кокарда,
напіврозквітла спрага на губі,
і невідомо, жінка чи дитина
застигла, непорушна і картинна,
понад полями зошитів і книг,
уваги не звертаючи на них.

Чорнильні піктограми всохлих парт —
немов реклама, змінна й загумінна,
не сад пісень, авжеж, не панна Інна,
а ліс шарад і навіть гіт-парад,
і навіть географія пахка
настінних карт — зогиджених екзотик —
стає цілком буденною на дотик,
тому, нудьго, й чекаємо дзвінка
або підказки, наче на спектаклі!..

Вазонки вкляклі, патронеси бляклі
(усім за сорок, жодної нема,
в яку б не закрадалася зима).
Але історик! Мудр і сивобрив,
на кафедрі вознісся, мов на скирті.
Лиш черепи і пуголовки в спирті
заслухалися, що ж він говорив.

І все ж обов’язковим є фінал:
згори впаде дзвінка верховний голос
на коридори, де так тихо й голо,
і кожен коридор — немов пенал.
І двері! І крізь них — бігцем у світ,
і десять років квапляться услід,
а ми — такі нові на цьому світі,
як прозелень у вітряному вітті.

Що можуть наші спогади змінити?
Як жити нам без погляду… куди?

Дует

До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні.

Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються.

ДИДАКТИЧНА ВИСТАВА В ТЕАТРІ БОГУСЛАВСЬКОГО

“Велике вражіння у Львові зробило те, як один із акторів відкрив
домовини з людськими кістяками, — при перебудові костела на
театр забуто усунути з підземелля давніх покійників…”

І. Крип’якевич
"Історичні проходи по Львові"

Панове публіка, для трепету і млості,
для гостроти і свіжості в серцях
репрезентуєм підземельні кості.
Панове, всі ми ходим по мерцях,

як по мостах. Вони лежать під нами,
тверді, мов підмурівки у домах, —
ростуть униз невидними вогнями.
Пройміться світлом ницих костомах…

Розкішно вам у ложі, мов на лоні,
на галереях — тупіт і аншлаг,
ви так бурхливо плещете в долоні,
немовби винні в смерті бідолах…

Панове, цить!

(Стікає воском люстра…)

Мерці мерцями, їм не в голові.
А ми — мов лишаї на тілі людства —
Голодні, ґеніальні і живі.

Тож порятуйте нас! і лорнетуйте
Худу й безкровну шкіру ґалатей.
Подайте хліба, рани побинтуйте —
панове, всі ми схожі на людей,

зігравши королів і принців крові,
у вицвілих плащах, мов у мішках,
підем у тьму — в мансарди вечорові —
і спати полягаєм на дошках…

ПРОМОВЛЯННЯ САМОТНІЙ

...і хоча все золото світу не варте твого мізинця
і тільки для тебе жовто горять сьогодні сади
губи твої холодні наче прозорі вінця
яких ніхто не торкався прагнучи світла й води

губи твої неспиті а все ж таємниця квітки
сповита в них і забута допоки живеш сама
вона проросте крізь тебе ніби крізь чашу звідки
солодко й тлінно пахне цвітом і тілом пітьма

несеш отак мов клейноди а може клеймо дівотцтво
ось його зимне плесо між двох берегів як між пут
поки з лози постанеш уже не вином а оцтом
скільки ключів назавше квітку в тобі відімкнуть

і так прочуваєш того хто з милості чи з наруги
злетить на тебе й розтане в чадні долини безсонь
ввійде в твою кров і шкіру тебе народивши вдруге
і лишить губам болючий незнаний новий вогонь...