Том 1. Дом кошки, играющей в мяч. Гобсек. Отец Горио. Обедня безбожника. Поручение.

История, рассказанная удивительно изящным языком. Я просто плыла по повествованию, настолько оно совпало с моими представлениями о красоте речи. Это не та ситуация, когда текст ты готов разобрать на цитаты, скорее речь идет о прекрасной мелодичности. Обычно я в произведения ценю, в первую очередь, сюжет (а иногда и исключительно сюжет), но это не тот случай, хотя история показалась мне тоже небызинтересной.
Правда, часть манипуляций и афер Гобсека благополучно прошла мимо по причине сильных изменений на финансовом рынке: подчас я долго не могла разобрать, кто кому подписал вексель (для меня это просто ценная бумага, истинного свойства векселей здесь я возможно так и не осознала), кто по нему должен платить и что у кого заберут в случае неуплаты. Уж очень сложной для меня оказалась схема займов в 19 веке.
Главный герой (я им считаю Гобсека) мне не показался отрицательным. Это вовсе не Скрудж Макдак, помешавшийся на деньгах, и не Кощей, над златом чахнувший. Он прожил увлекательную, полную впечатлений жизнь, и что плохого, что на старости избрал себе развлечение в виде копания в душах людских? Он никого не обманывал, а то что ловко проворачивал свои дела - так сам молодец. Ну а то, что под конец переборщил с накопительством, так еще не то перед смертным одром с людьми случается.
Для меня это скорее получилась история не о скряге, а об изнанке жизни французской аристократии через рассказ человека, наиболее приближенного к их грешкам и страстям.
Резюмируя вышеизложенное, отмечу, что получилось очень приятное чтение (даром, объем совсем небольшой и надоесть не успели все эти финансовые премудрости и аферы Гобсека, суть которых я не всегда могла полностью осознать) - изящное подглядывание в замочную скважину. Аж захотелось побывать в салоне какой-нибудь знатной дамы))

«Батько Горіо» – роман-трагедія від майстра натуралізму Бальзака. Варто зазначити, що він є одним з його кращих романів завдяки майстерності оповіді і художнім прийомам. Бальзак – майстер деталі.
Що ж, традиційно варто почати з короткої оповіді сюжету. Початок ХІХ століття. У занедбаний пансіон «Пані Воке», що знаходиться на вулиці Нев-Сент-Женев´єв, що у Парижі, оселяється старий вермішельник. Це був такий собі прихисток для тих, хто не міг оплачувати проживання у нормальному житлі.
Поступово з «найрозкішніших» апартаментів у цьому бридкуватому пансіоні він оселяється у все більш і більш скромних. Господиня пані Воке та пожильці дивуються цьому та ще й кепкують з нещасного старого, думаючи, що дві гарненькі панянки, що часом навідуються до нього є його коханками, і що Горіо втратив глузд, вирішивши економити на собі, щоб не відмовлятися від утіх з молодими дівчатами. Згодом виявляється, що вони є його дочками. Тут у мене почали закрадатися якісь сумніви щодо його потрібності та щодо справжності любові його дочок.
З розвитком роману розумієш, що більше любили того, хто мав більше грошей, що усім на світі керують ті ж гроші. Не гребували торгувати і почуттями, такими як любов, честь, повага чи вірність.
Горіо до останнього вірив, що дочки люблять його так само палко, як і він їх, адже повністю присвятивши своє життя їм, він очікував на доброту і щирість з їх боку. А ті віддячили тим, що дозволяли йому відвідувати їх лише рано вранці, зайшовши крізь чорний вхід, соромилися його імені, не їздили з ним на прийоми, а все тому що він – вермішельник. Горіо марнів на очах: «Добрий шістдесятидвохлітній вермішельник, якому можна було дати не більше сорока років, високий, повний, веселий буржуа, життєрадісна постать якого радувала перехожих,— перетворився на сімдесятилітнього дідугана, тупого, тремтячого, блідого. Його колись жваві сині очі набули тьмяного сірого відтінку, вицвіли і вже не сльозилися; здавалося, що з червоної крайки їх сочиться кров. Він викликав огиду в одних і жаль у других».
Діти Горіо безжалісно оббирали його: не маючи щастя у шлюбі, вони заводили коханців, які не приносили нічого, окрім як душевного болю та боргів, за які був вимушений платити Горіо через душевну свою доброту. О, сліпа батьківська любов!..
Найбільше з усього мені запам’ятався момент, коли Горіо розпитував юнака на ім’я Растиньяк, про якого я розповім вже зовсім скоро, про своїх донечок: як вони були зодягнені, про що говорили, що пили та їли: «Сусіде,— сказав він,— я бачив пані Дельфіну. [...] — Розкажіть же мені про неї,— попросив він. [...] Ежен, що вперше зайшов до Горіо, та ще тільки-но намилувавшись розкішним убранням дочки, не міг приховати подиву, побачивши, в якій конурі живе батько. Старик лежав на вбогому ліжку, під злиденною ковдрою, прикривши ноги ватним покривальцем, зшитим із шматків старого одягу пані Воке. [...] Від вигляду цієї кімнати стискалось і хололо серце; вона схожа була на найпохмурішу тюремну камеру. [...] — Боже мій! Ви з нею розмовляли, що ж вона переказувала мені? «Нічого»,— подумав Ежен, а вголос відповів: — Вона сказала, що посилає вам щирий дочірній поцілунок. — На добраніч, сусіде, спіть спокійно, бажаю вам прекрасних снів. А для мене ваші останні слова — здійснення найкращих снів. Хай помагає вам Господь в усіх ваших бажаннях. Для мене ви були сьогодні добрим ангелом, від вас на мене повіяло моєю дочкою. «Бідолаха,— думав Ежен, лягаючи спати.— Він зворушив би і кам´яне серце. А дочка його дбає про нього не більше, ніж про турецького султана».
Як ви вже мабуть здогадалися, це не єдина сюжетна лінія у романі. Бальзак описав не лише страждання батечка Горіо, як його називали мешканці пансіону, який, як-то кажуть, «из князи в грязи», але й на контрасті з цим – історію молодика Ежена Растиньяка, жителя півдня, який розчищував собі шлях нагору, пізнаючи всі брудні та бридкі таємниці парижан, не гребуючи випробовувати їх у дії. Він палко жадав зрозуміти систему, долучитися до неї: спершу, одружитися з грошима, а вже потім шукати кохання, при цьому дотримуватися вірності
– необов’язково.
Растиньяк належить одночасно і до буржуазного, і до провінційного світів.
На перший погляд, вони кардинально різняться один від одного, між ними точно є нездоланна прірва, але у Бальзака чітко відчувається, що ніякої безодні немає, оскільки авторові вдалося влучно продемонструвати, що ці два світи поєднані саме внутрішньо, як це видно на прикладі Растиньяка.
Хоча він і здавався мені досить милим юнаком, незважаючи на його метаморфози зі скромного студента у безжалісного спокусника, він зміг вистояти проти системи та навіть кинув їй виклик: «Ну, тепер побачимо, хто кого!» Продовження історії життя Растиньяка ми спостерігаємо у наступних романах циклу «Людська комедія».
Доньок батька Горіо навіть не хочу обговорювати, тому що, власне кажучи, їх прекрасно характеризують ці слова: Бідні Лицемірні Дурепи-Аристократки. Більше додати просто нічого.
Ось такий-то він, світ Бальзака. Аж занадто реалістичний, але у цьому-то і полягає весь мсьє Бальзак: прискіпливий інтерес до деталей і маніакальна жага грошей. Навіть якщо доведеться йти по головам. Навіть якщо і зруйнувати чиюсь долю. Навіть якщо і вбити. Життя людини – безцінь. Хіба воно чогось вартує? Ось те, до чого і апелює Бальзак! А конкретніше до того, що роман у даному випадку є антиприкладом моделей життя, використання яких згубне. Він, прямо-таки, кричить: ось, що буде, якщо жити аморально! Не наслідуйте цих бідних людей! Зупиніться! Невже ви забули, що таке Любов?..

"Только олухам может быть приятно болтать об актерах и повторять их остроты, каждый день кружиться на прогулках, как звери в клетках, разве лишь на пространстве чуть побольше; рядиться ради других, задавать пиры ради других, похваляться чистокровной лошадью или новомодной коляской, которую посчастливилось купить на целых три дня раньше, чем соседу."
Я считаю, что эта цитата из "Гобсека" Оноре де Бальзака как нельзя лучше подходит для описания и XXI века тоже...
Эта небольшая повесть показалась мне очень гармоничной, легкой в прочтении, даже захватывающей! Чего только стоит сам Гобсек - эдакий микс Чичикова и Плюшкина!.. А своеобразная мораль "Гобсека" - не суди о книге по обложке - стара, как мир, но от этого не менее правдива и точна. Рекомендую!

Гобсек - известный ростовщик, для которого власть над людьми и богатство превыше всего. Он готов идти на риск, беспощаден к должникам, он этакий Плюшкин, но при всем этом он обладает своеобразной моралью. Так, одному из самых близких людей он дает в долг под проценты (грабительские 15 процентов! Ха-ха! Сейчас это звучит смешно), чтобы тот не чувствовал себя обязанным.
Его жизнь - соревнование с конкурентами, такими же ростовщиками, а выгода - цель в любом предприятии. Он готов дать пропасть всему, если не будет совершена сделка с прибылью для него (из серии - не доставайся же ты никому).
Параллельно с историей Гобсека перед читателем предстает история падения знатной дамы, графини, опустившейся до того, что после смерти супруга она первым делом обыскивает тело в поисках бумаг.
Все повествование ведется от лица поверенного, друга Гобсека, который рассказывает историю своего друга-стяжателя семье своей клиентки на званом вечере. Однако это всего лишь литературный прием и, так сказать, предлог для рассказа о Гобсеке. Язык красивый, но это ясно - это ведь Бальзак. К этому нет претензий, однако впечатления значительного на меня этот рассказ не произвел, что в школе, что сейчас, когда я решила его перечитать.
Идея такова: с собой на тот свет ничего не возьмешь. Это не мало, однако без морализаторства не обошлось, да и читать было неинтересно - все и так ясно. Все-таки это не мой автор.

В школе не оценила. Запомнила только отвратительную картину посмертного дома Гобсека - золото под золой, гниющие паштеты... описание всего этого вызывало почти физическое отвращение. Сейчас я стала мене брезглива к описанию мерзостей в литературе=) Смерть в старости отвратительна почти у всех, а вот жизнь, которая стоит внимания, есть далеко не у каждого.
Гобсек - это поклон восемнадцатого века девятнадцатому, циничный философ, "вольтер" среди ростовщиков. Интересный человек, не без недостатков, но и не без достоинств. Ростовщик по призванию, а не по обязанности, он видит людей насквозь.