Вічник

Голодні не мають сил, зате мають агресію. І живуть за законом тайги: ліпше вкрасти, ніж попросити.

«На нас знов йде ворог, що знов на наші шиї хоче накласти ярмо, але хай сей ворог знає, що ми вже не ті самі, що були колись. Ми стали свідомі українці, і ми закуштували великого Божого дару – волі. Тому хай сей ворог знає, що ми тут! Наші душі завжди будуть вільні – українські!»

Все можна вбрати в заманливу національну ідею (навіть жиди почали записувати своїх дітей в українські школи). Але впровадити її можна лише з розумом і знаннями. Одної відваги тут мало.

Американський чи німецький вуйко не буде за просто так розбудовувати нам країну. І сторонні гроші, що нині тут крутяться, скоро будемо відробляти дорогою ціною.

Молодь на перше місце кладе сильне хотіння і чин геройства. За се вона готова скласти голови. А тут не жертва потрібна, а домагання освіти, знання. Треба брати вмінням, а не горінням!

Найвищий для мене чин – Книга. Та книга, де букви, як і трава, мають свою барву, свій пахощ. А не як воші, розтрясені по листу в котрогось писуна, що творить сірочинне словоблудство. Темна тайна – письмо, а хист писемний – то дар Святого Духа. Письмовець – як волхв, що виправдовує перед лицем Господа перебування свого народу на землі. Як на мене, треба перейти всі раї і пекла земні перед тим, як узятися за перо. Аби писемне слово було світлою тінню того Слова, що було справіку.

«Ніхто й ніщо не може занапастити чоловіка, крім нього самого, – припечатав мою повість пан Джеордже. – Як ти до світа – так світ до тебе. Кедь довго будеш зазирати в безодню, то безодня зазирне в тебе. Не карай себе споминами і не журися за будучність. Долю твою вовк не з'їсть. А Терка... Жінки нам не належать, то вони нас вибирають, а не ми їх. І на жандарма того не лютуй. Відпусти його з серця. Він і так до тебе прийде, сам...»

І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту.

... Той дивовижний чоловік увів мене в живу казку, відкрив переді мною зелений університет карпатського Марамороша. Се був волхв трави, він молився на неї, він знав з нею розмовляти.
«Трава – як чоловік, – казав поважний Джеордже. – Корінням держиться землі, а душею тягнеться до неба. Бо звідти вона посіяна. Трава має розум, має слух і пам'ять».
Я сміявся, а він був урочисто серйозний, в його очах темніло дно криниці.

«Сли. Єсьме сли (посли)» А варта гукала далі: «Сли вене! (Посли прийшли)». Так нас поіменували слов'янами. Довговолосих сумирних людей, що мали м'яку співучу бесіду і прийшли з країв, звідки провадили трьохсотлітні тиси для римських галер, храмів і вілл патриціїв. З тучних і горбатих берегів повноводної Тиси. Звідтоді нас так і називали.

Доки я живий і живу серед живого, то мушу коритися сьому закону. Бо не вищий я за дерево, не мудріший за ведмедя, не чистіший за рибину, не гарніший за косицю. Я лише рівна серед рівних мала окришина живого світу, цятка таїни сокровенної, виплід роботи Великого Майстра.

Не проси в Бога, що має зробити для тебе. Проси, щоб навчив, що ти маєш зробити для себе. І буде тобі знак, буде рада – через иншу людину, через книжку, через дерево, траву, ріку, комашину чи змію.

Щодня належить вчинити якесь зусилля – до поту. Добре, коли се осмислена робота, якщо ні – бистра ходьба, біг, піднімання ваги. З потом вийде недобра сіль і промиються нерви.

...мене веселили її замашні приповістки...
«Коби здоров'я, а гріхи будуть», «Многі ворони і коня вбалять», «Розумний пес на вітер не гавкає», «Чесному честь і під лавицею», «Кедь робиш махом – піде прахом», «Чоловік пахне вітром, а жона – димом», «Голого ремінь гріє», «Біда вимучить, біда й виучить», «Який корч, такий і прутик»...

«Здри, неборе: оріх подобає на чоловічеський мозок. Бо має він силу для мозку. І чоловічу силу. Добре з'їсти щоднини хоч єден-два орішки. Будеш кріпкий, як дерево».

Він не говорив мудрі слова, але мудрість його коренилася в добрих очах і уважному серці. І від сього йому, неписьменному, відкривалися знання, незнайденні і в розумних книгах.

Сам він не сідав за стіл, кедь там не лежав жумак зеленини. Баба се добре знала. Яка приправа, така потрава. Міг зрідка ввечері глитнути вина чи паленки на хроні чи на павутинні. Та не більше, як на два персти в погарчику. Так, аби лише рот сполоснути. Коли хтось більше пив, дідо морщився: «І людям мерзко, і Богу. Не будеш пити – нич не втратиш. Будеш много пити – втратиш усе».

«Господи, дякуємо Тобі за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укріпляв нас і оберігав від усього лихого. Прости нам вільні і невільні гріхи, якими за день зажурили Тебе зі слабости й нерозумности своєї. Лишаємося за Тобою, як за стіною, і кладемо в Твої руки свої душі. Хрест під себе стелимо, хрестом вкриваємося, хрестом кланяємося і все зле від себе відганяємо. Прости нас, Господи, й благослови»

Я вибулькнув з матері в яму, де мочили коноплі. Був такий мізерний, що в дівки-матері до посліднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимісячним, коли полоскала коноплі. Підняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – і тут шубнув з неї у воду я.