Лісова пісня

Не журись, еоли недоля
В край чужий тебе закине!
Рідний край у тебе в серці,
Поки спогад ще не гине.

Не журись, немарно пройдуть
Сії сльози й тяжка мука;
Рідний край щиріш любити
Научає нас розлука.

Отак і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

"Кассандра

Як можеш ти мене бажать за жінку?
Ти ж бачиш, я душею не твоя.

Ономай

Як буде мій сей стан, і сії очі,
і сі уста, вся горда пишна
постать,
то де ж із них подінеться душа?
Адже й вона тоді моєю буде.

Кассандра

Не більше, ніж душа твоїх рабинь."

Кохання - як вода, - плавке та бистре,
рве, грає, пестить, затягає й топить.
Де пал - воно кипить, а стрiне холод -
стає мов камiнь. От моє кохання!
А те твоє - солом'яного духу
дитина квола. Хилиться од вiтру,
пiд ноги стелеться. Зострiне iскру -
згорить не борючись, а потiм з нього
лишиться чорний згар та сивий попiл.
Коли ж його зневажать, як покидьку,
воно лежить i кисне, як солома,
в водi холоднiй марної досади,
пiд пiзнiми дощами каяття.

Добранiч, сонечко! Iдеш на захiд…
Ти бачиш Україну - привiтай!

Борцем не вдався ти, та пiсля бою подоланим подати пiльгу зможеш, як ти не раз давав… На бойовиську не всi ж померли, ранених багато… поможеш їм одужати, то, може, колись там… знов зiбравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом… а як i нi - не жалуй, що помiг.

Любові легкого шляху не треба...

Так скрізь воно по світі:
що сторона, то звичай, а що город,
то й норов, кажуть люди.

І невже
мушкет і шабля мають більше сили
та честі, ніж перо та щире слово?
Ні, учено мене, що се не так!

Не проклинай, вертається прокляття на того, хто сказав його.