Мабуть більшість рядових християн змушена похвалитися списком стереотипів стосовно Старого Завіту, котрі сформувалися протягом їх релігійного життя, назбируючись під враженнями парафіяльних проповідей, дешевих християнських апологетичних брошурок тощо. Адже часто можна натрапити на думки про те, що Старий Завіт – це лише повчання для юдеїв, базовані виключно на справедливості, і лише у Новому Завіті Христос відкриває поняття любові. Зациклення на жорстокості старозавітних законів відлякує читати та розуміти тексти П'ятикнижжя, не говорячи вже про паралелі до нашої дійсності. Старий Завіт залишається біблійною книгою, закони котрої не містять для сучасного християнина моральних авторитетів, оскільки Христос прийшов «переписати» ці приписи.
Звісно, закон – це ключове слово у Старому Завіті. Проте варто розглянути ряд питань, котрі привідкриють завісу і покажуть цілий спектр розумінь, що за ним криються.
Найперше, чому і з якою метою був даний закон?
Так, Бог дав людині закон і вимогою було його досконале дотримання. Але чи справді йшлося про сліпе слідування букві закону, про його насильне, примусове виконання? На перший погляд це звучить доволі абсурдно, але автор доводить, що закон – це можливість для народу виявити вірність Богові. Ба більше – засвідчити Йому свою відповідь. Господь врятував Ізраїльський народ від загибелі, встановив заповітні стосунки з ним, базуючись на Своїй ініціативній благодаті, зрештою, виконуючи обіцянку, дану ще Авраамові – благословити всі народи. Бог спершу виявляє свою вірність народові на конкретному вчинку – виводить Ізраїль з єгипетської неволі, і тільки опісля пропонує закон, котрий би був свідченням виконаної обіцянки. Таким чином, це двостороння угода, котра не зобов’язує обидві сторони до виконання умов договору, а свідчить про взаємні стосунки вірності: для Бога – це засвідчення виконання його обіцянки, а для народу – можливість відповісти на цю обіцянку.
Кому був даний закон?
У вужчому розумінні універсальність закону стосується цілого народу як адресата, а індивідуальний рівень виходить із спрямування значної частини приписів до конкретної людини. Проте хибними є закиди, мовляв, закон був даний конкретному народові, тому не стосується інших людей, тим більше сучасних. Тут потрібно зауважити два виміри: справді, закон дається конкретно Ізраїлеві, але обіцянка звучить благословити через цей конкретний народ всі інші народи.
Отже, місія закону, котрий не лише повинен був діяти в рамках ізраїльтян – благословення всіх народів. Ізраїль отримує відповідальну місію бути взірцем та прикладом для всього людства. Таким способом історичний контекст вплітається у глобальну перспективу спасіння всього світу.
Оскільки книга стосується етичних питань Старого Завіту, то цілком логічно виникає питання відношення закону до етики. Знову ж таки революційною звучить думка про те, що закон був не лише збіркою правил по віденки, а був даний із певною ціллю, котра в собі й містить етичний вимір – навчити, вберегти, регулювати суспільні відносини, врешті звершити справедливість. Моральні норми не виросли як вказівки зверху, а власне виводяться із вимог дотримання закону як логічні умовиводи. Закон розкриває та пояснює, чому потрібно саме так чинити, до яких наслідків призведе невиконання.
Сенсом всіх правил є відновити справедливість, зокрема соціальну. Найперше – захист бідних та незахищених верств, рабів та жінок. Тут розламується ще один стереотип щодо обмеження прав жінок у Старому Завіті. Всі приписи, що стосуються розлучення та інших сімейних справ, спрямовані на захист жінки. Стосовно рабства, то ізраїльське поняття раба тотожне сучасному найманому працівникові, котрий мав права та певні гарантії в рамках закону. І це було прогресом на фоні інших народів, для котрих рабство існувало виключно як жорстока експлуатація людини задля власних потреб.
Здавалось би, на питанні справедливості можна й завершити обговорення старозавітної етики: Бог діє як справедливий суддя, і лише у Новому Завіті Він відкривається людству як Любов. Так, відомий принцип «око за око» цьому яскраве свідчення, котре до речі, теж часто неправильно трактують як правило помсти. Натомість йдеться про рівнозначне покарання стосовно провини, що для ізраїльтян було дуже важливим в умовах часто важчого покарання за сам злочин. В такому контексті відновлення справедливості свідчило про любов Бога до свого народу. Важливо усвідомити, що Бог укладає з Ізраїлем завіт саме через любов до цього народу, а через нього – і до всього людства. Відповідно й закон стає формою любові Бога в Старому Завіті. А виконання його приписів означає не просто розуміння закону, а пізнання його автора:
Справедливість походить від пізнання Бога, а не лише від пізнання закону.
(с.342). Книги Старого Завіту містять багато історій, в котрих Бог прощає народ за його невірність і підтримує в ситуації упадку, не відвертається остаточно від народу, коли той недотримує обіцянки.
Цікавим постає аналіз пріоритетів у законах Старого Завіту: Бог, сім'я, життя, секс, власність. Зараз ми практично змінили порядок до навпаки: гроші та секс важливіші за сім'ю та людське життя, а Бог займає взагалі останнє місце.
Автор виділяє та детально аналізує три особливості шкали цінностей Ізраїля: пріоритет життя над власністю, людини над покаранням, потреб над правами. В такому ключі помітним стає соціальний контекст закону – людські інтереси домінують над питаннями власності та інших матеріальних речей.
Соціальний вимір включає і питання сім'ї, котра у Старому Завіті посідає чи не найголовнішу роль – не лише як виховання потомства, середовище для навчання Тори, але й як важлива частина суспільства, зокрема у сфері правосуддя. А такі здавалось би виключно родинні ритуали як обрізання були центром завітної церемонії. Обрізання – метафора послуху завіту:
Обріжте крайню плоть серця вашого
(Вт.10,16)
Конкретніший аналіз розкриває й особистісний вимір – кожна людина зобов’язана до праведного життя перед Богом. Один із серйозних базових аргументів на користь індивідуального виміру Писання є запитання Бога до Каїна: «Де брат твій?» (Бут.4,9) Та й сам початок стосунків Бога з народом бере витоки із заповіту конкретній людині – Авраамові. В Декалозі більшість заповідей мають індивідуальний характер. Пророки зверталися не лише до народу, а й до окремих осіб – царів чи інших представників влади. Зрештою, книги Мудрості говорять про мудру людину як зразок для всього людства, книга Йова розповідає історію життя чоловіка, розкриваючи вимір особистої етики – моральну апологію, самозахист.
І що суттєво в цьому контексті – нема чіткого розрізнення між особистою та суспільною мораллю. Як зауважує автор, пророк Єзикіїль мабуть би не змирився із типовою для сучасною людини думкою про те, що особисте інтимне життя і невірність особи не має впливу на її суспільну чистоту та надійність.
Старозавітна етика і сучасний контекст
Сказане і звершене Богом у старозавітному Ізраїлі є важливим для нас, християн, оскільки це частина того, як ми були спасенні
(с.331).
Останнім питанням, котре піднімається у книжці, є побудова паралелей між Старим та Новим Завітом, а вкінці – і з сучасним світом. Так, книги Старого Завіту розкривають конкретний контекст – історію Ізраїля; закони даються і діють у конкретних випадках та ситуаціях. А Новий Завіт розширяє закон, поширюючи його на все людство, тим самим й виконуючи обіцянку благословити всі народи. Тобто ізраїльський закон починає діяти як парадигма, з котрої, завдяки чіткому історичному контекстові закону, можна витягнути ряд принципів. Зрозумівши суть принципів, ми можемо використовувати й цілу парадигму в сучасному контексті, адаптувавши до наших умов та ситуацій.
Автор пропонує чотири кроки як можливі методи адаптації старозавітної етики у сучасному світі. Найперше, важливо зрозуміти тогочасний контекст закону, тобто співвідношення закону із соціальною перспективою Ізраїля. Опісля необхідно визначити пріоритети законів, відділивши окремі маргінальні випадки та ситуації від центральних важливих приписів. Зрештою, визначити цілі закону в ізраїльському суспільстві, тобто зрозуміти чому саме цей закон існував, як діяв і на що впливав. Визначивши контекст, пріоритети та цілі ми зможемо перевести етичний вимір старозавітного закону у сучасну площину. Отже, не завжди можливо й доцільно приймати буквально приписи Старого Завіту, а необхідно зрозуміти їх ціль, і тоді використовувати діючий в ньому моральний принцип.
Це лише вибрані думки, котрі роз’яснюють складні та неоднозначні проблеми етики Старого Завіту, а також допомагають розширити християнську свідомість. Книга містить значно складніший та обширніший аналіз, що торкається майже всіх спектрів даної тематики.
Довідка
Крістофер Райт – британський бібліст, основним зацікавленням котрого є тексти Старого Завіту. Одним із перших у 80-х роках 20 ст., починаючи досліджувати питання старозавітної етики (його книга «Спосіб життя народу Божого», 1983 р.), богослов зіткнувся з проблемою дуже низького зацікавлення цією темою. Проте до початку 21 ст. ситуація кардинально змінилася, що й змусило автора доповнити власні напрацювання і перевидати книжку, звертаючись не лише до широкого кола зацікавлених, але й до студентів, котрі починали вивчати теологію, зокрема й етичний вимір Писання. Таким чином, 2004 року книга була вперше надрукована у Великобританії під назвою «Етика Старого Завіту народу Божого», а через 6 років перекладена в Україні на російську як «Око за око. Етика Ветхого Завета».
6 понравилось
