Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.

Свою розвідку автор починає словами: "Йому судилася доля генія".
Для В.Стуса пізнання феномену Тичини було передовсім важливим з моральної точки зору, бо всі митці того часу були сповнені якогось надзвичайного і несвідомо делікатного ставлення до поета з тонкими рисами обличчя:

Стусу, з його живим і допитливим розумом, необхідно докопатись до причини сходження цього генія з його надзвичайно високого п'єдисталу, коли він так рано на ньому опинився.
М.К.Зеров писав:

Правомірність цієї думки, мабуть, і досліджує в своїй розвідці письменник, адже і сучасників, і вже нащадків цікавило питання: чи то справді з'явився істинний геній, що не зумів пронести своє світло крізь революцію, війну та терори комуністичної влади, чи то була всього лиш помилка, Боже провидіння в руці молодого поета, що мав бути лише виконавцем, а не творцем?
На думку В.Стуса, Тичина уособлює добу, в якій він вперше, як зазначає автор, посів своє місце:

Письменник досліджує всі етапи творчості поета і в кожному знаходить докази величезного, незгубного, але здушеного в момент розквіту, таланту.
Незвичайна, письменницька манера Стуса робить цю літературознавчу працю досить цікавим чтивом. Проте з точністю визначити своє ставлення до таланту Тичини я ще не здатна.
Знов-таки, раджу дослідникам і теоретикам української літератури.

"Не погоджуюся з вами, що Тичина "перевівся", - писав Микола Хвильовий до Миколи Зерова десь на початку 20х (1923? раніше? пізніше?). - Тичина переживає зараз перелом - це так, але казати, що він перевівся, не можна. Дещо і мені не подобається з його останніх поезій, особливо не подобаються ті місця, де пахне агіткою, але - я гадаю - це тимчасове явище в його творчості".

У 1933 р. Хвильовий вкоротив собі віку. Після поховання, Тичина - колишній співець Соняшних кларнетів, а на той час вже співець Партії - написав Лідії Папарук: "Лежить він усміхнений, жовтаво-червоно-спокійний. А сонце як на зло..."

Тичина був генієм. Найгірше, що могло статися з ним за життя - то самоцензура (і воно сталося); ... після смерті - сентиментальність, якою грішать ледь не всі укладачі біографій, що виводять початкові рядки життєпису в стилі "Ім'я вставте ім'я вміщене серед блискучих талантів митців, які започаткували українську літературу...". На щастя, Стус ніколи не був сентиментальним. Боже, яке щастя, що він не був сентиментальним.

Отож, Тичина був генієм. Нині я б хотіла зачитатися його ранніми поезіями до Просвітлення, покінчивши попередньо з цією рецензію, але ще тільки один момент. Пригадайте "Соняшники" Ван Гога, одні з. Тепер усе.