Свою розвідку автор починає словами: "Йому судилася доля генія". Для В.Стуса пізнання феномену Тичини було передовсім важливим з моральної точки зору, бо всі митці того часу були сповнені якогось надзвичайного і несвідомо делікатного ставлення до поета з тонкими рисами обличчя:
Пам'ятаю, в дверях хтось довго, навіть неделікатне довго комусь давав дорогу. Спочатку в свідомості зафіксувалось, що так робить Тичина, а вже потім — що це він і є....Пам'ятаю, Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Був повен здивовання, що ця жива мумія розмовляє.
Стусу, з його живим і допитливим розумом, необхідно докопатись до причини сходження цього генія з його надзвичайно високого п'єдисталу, коли він так рано на ньому опинився. М.К.Зеров писав:
Тичина уже в "Соняшних кларнетах" відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної...
Правомірність цієї думки, мабуть, і досліджує в своїй розвідці письменник, адже і сучасників, і вже нащадків цікавило питання: чи то справді з'явився істинний геній, що не зумів пронести своє світло крізь революцію, війну та терори комуністичної влади, чи то була всього лиш помилка, Боже провидіння в руці молодого поета, що мав бути лише виконавцем, а не творцем? На думку В.Стуса, Тичина уособлює добу, в якій він вперше, як зазначає автор, посів своє місце:
Чи не вперше в нашій літературі поетові судилася доля існувати не всупереч сучасності, а у згоді з нею.
Письменник досліджує всі етапи творчості поета і в кожному знаходить докази величезного, незгубного, але здушеного в момент розквіту, таланту. Незвичайна, письменницька манера Стуса робить цю літературознавчу працю досить цікавим чтивом. Проте з точністю визначити своє ставлення до таланту Тичини я ще не здатна. Знов-таки, раджу дослідникам і теоретикам української літератури.
15 понравилось
