На каву до Львова

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі,
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.
Ганна Осадко

високий замок
коли ми піднялися
сонце уже хилилося до горизонту
чіпляючись за шпилі костелів антени телевізійні вишки
і тут угорі його останні на сьогодні промені
ще освітлювали оглядовий майданчик
людей каміння
а внизу
там де звиваються хідники
поміж дерну із молодою травою та квітами
і стовбури дерев тримають свої крони
ніби напнуті зелені вітрила
вже поволі залягала темрява
остуджуючи спекотний міжсезонний день
вливаємо у себе по черзі пиво і портвейн
(вася знає толк у таких речах)
говоримо про щось
ходимо від лавки до лавки
обмінюємося віршами мовби новинами
тільки щоб не помічати як все довкола огортає темрява
і як люди тиняються туди-сюди
і спинаються стежками догори
щоб подивитися на місто яке западає в сутінки
наче риба що заривається на зимівлю в намул
це такий спосіб полегшення болю
місто звисока здається меншим
ніж коли торкаєш ногами його площі сквери і вулиці внизу
можеш викинути руку вперед і окреслити його межі
можеш ковзнути поглядом далі
туди де лежать ліси та поля
куди втікає залізниця
а потім можеш спуститися
і почати розуміти мову якою воно до тебе промовляє
і полюбити його спазми та схлипи
що здавалися тобі чужими та байдужими
ось його човни –
і далі стоять пришвартовані вздовж берега
хоча давно вже не чули плюскоту хвиль
ось його птахи –
так само як і колись перелітають з одного берега на інший
хоча давно вже не мочили пір’я у протічній воді
торкаєш рукою весел
що зсохлись і пожухли без вологи
сідаєш перепочити на бордюр
і відчуваєш як стаєш частиною однієї з історій цього міста
Мірек Боднар

На площі Ринок

Стихає шум останнього трамваю,
На площі Ринок гаснуть ліхтарі,
Годинник про години забуває
І бринькає мелодії старі.
Під музику, що лине з високости,
Простуючи закам’янілий стан,
Спішить Діана до Нептупа в гості,
Вже два століття в неї з ним роман.
Діані люто заздрить Амфітрита,
Тому що літо, осінь чи зима,
Сама в фонтані змушена сидіти,
Бо кавалєра гідного нема.
Колись вона з Адонісом ходила,
Згодив би ся і він кінець кінцем,
Але ж тоц батяр чоловічу силу
Всю до останку виморив винцем.
Два леви, що нам Ратушу пильнують,
Занюхали конячий теплий слід,
Довкола площі бігають, полюють —
Кентавра хочуть з’їсти на обід.
А третій лев маленький, наче мишка,
В задумі сиві крила опустив
І втупився в якусь грубезну книжку,
Мабуть, макулатурний детектив.
Почувся голос першого трамваю,
Забава припиняється в ту ж мить:
На постаментах леви завмирають,
Діана, спотикаючись, біжить у свій фонтан.
Над сірими дахами гаснуть зорі
І дряпає бруківку помело,
На площі Ринок все, як було вчора,
Так, начебто нічого й не було.

Андрій Панчишин