Третя рота

Рецензии

Написать рецензию

• 

  Eugenia_Kokone

  30 сентября 2012

  В друзья

  Цей автобіографічний роман цікавий дуже небагатьма речами, але все ж. "Третя рота" - назва рідного села українського письменника Володимира Сосюри, який у творі переживає наново усі етапи свого дитинства-юності-молодості. Роман повен страхітливих описів дуже злиденного життя родини на Донеччині, самонадіянних описів незчисленних кохань, прославлення власної "незаурядной" зовнішності, на яку дівчата, за словами письменника, реагували тільки з сентиментальним стогонами непритомності та бажання. Роман був би майже еротичним, якби життя - а здебільшого історія - не затягнули Сосюру до виру революції. Але й тут молодий поет знаходив собі розваги, цілуючи одночасно п'ятьох санітарок, серед яких одна завжди "віддавалась" через свій жаль до нього. Частина революції і війни - найнудніша і найнезрозуміліша оповідь. А цікавинка починається вже з періоду вступу Володимира Сосюри до письменницьких лав. Посміятися над буденністю життя і колоритністю характерів улюблених літературних геніїв - заради цього варто подолати половину цього твору.

  Пилипенка ми всі любовно називали "папаша" і безсоромно зловживали його добротою, спустошуючи його портсигар"

  чи таке:

  "Якось критик Меженко сказав мені:

  • Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:
  • А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка..."

А яке задоволення читати про письменницькі бійки, які відбувались, згідно з розповіддю Сосюри, чи не кожен день. Ось, наприклад, опис бійки самого автора з Шмигельським:

Я з словами "муж и жена - одна сатана" підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку... А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, стіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку..."

Тільки уявіть омріяного, блакитноокого Тичину у розвої бійки. А продовження ще краще:

"Вбігає Йогансен (моя прим. - той, що Майк)

• Що? Сосюру б'ють?
• Ні, - сказали йому, - навпаки...

Але через те, що мені не дали побитися, сів на канапу і розплакався. Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:

• Не плач, Володю, не плач!

Панч сказав:

• А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером"

Ця частина захоплює своєю близькістю до тих сфер, які мені, хоч і дослідниці, загадкове марево з підручників і томів літературно-критичних статей модернізму. В романі діють живі люди - той же Яловий (літ.псевдо - Шпол), Семенко, Хвильовий, Самійленко, що його Сосюра зустрів на фронті старим дідом, Блакитний та ін. Мабуть, я тільки за цю буденність письменницького життя нагородила роман трієчкою. І наостанок Сосюра пише про страхіття "розстріляного відродження", що почалось з його близьких друзів... І тут вже не до сміху:

За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив...

Твір зацікавить тих, хто вивчає історію української літератури поч.ХХ ст.