Цинамонові крамниці та всі інші оповідання

Не знаю, откуда эта книга появилась в "хотелках", но вот и до неё дошли руки. Очень название интриговало. Попутно узнала о судьбе автора. Мда, трагично. Книга оказалась небольшой. Вообще это сборник рассказов, но они настолько связаны между собой и по смыслу и по стилю, что скорее это поименованные главы одного целого произведения. Не хотелось сравнивать, но какой-то отпечаток на прозе национальность оставляет. Все прочитанные мною еврейские книги очень схожи стилем: сказочная реальность. При этом сказка отнюдь не детская. Шульц это не совсем Кафка, но почти Майринк и т.д. и т.п. Эта перетекающая в страшный сон реальность, да ещё и пресыщенная цветастыми метафорами и витиеватыми редкими словами, в том числе и архаизмами, достаточно сложна для чтения. Надо чуть ли не на каждом слове останавливаться и нанизывать их смыслы на нить мысли. Или гнать дальше и не заморачиваться на пышности. Обычно я каждый рассказ расписываю, но тут так не получится. Они как бы ни о чём, а стиль их един. Могу только сказать, что это как бы воспоминания о подростковом возрасте. Не думаю, что в нём можно говорить такими словами сложными. В течение повествования можно немного ознакомиться с семьёй. Но не сильно, потому что какие-то байки перечёркиваются последующими. Например, очень досталось в книге папане. Он то по-тихому сходит с ума и обменивается заговорщицкими взглядами с кошкой, то разводит редких птиц на чердаке, то превратился в таракана (ой, где я это видела?), а дальше опять работает в лавке. А, кстати, коричные лавки - столь интригующее название - это просто метафора героя, который называет так ночные магазинчики, оббитые древесиной коричного цвета. Гениальная, наверно, книга. Или просто надувательство. Время говорит, что первое. Чувства говорят, что последнее. Но некая волшебная притягательность в ней присутствует однозначно.

Сквозь сумрачную квартиру во втором этаже дома, стоявшего на городской площади, каждодневно проходило все огромное лето: тихость дрожащих сосудов воздуха, квадраты ослепительности, сновидевшие на полу свои жаркие сны; мелодия шарманки, извлекаемая из сокровенной золотой жилы дня; два-три такта рефрена, снова и снова наигрываемые на неведомой рояли, заблудившиеся в огне дня бездонного и сомлевавшие в солнце на белых тротуарах. Закончив уборку, Аделя задергивала шторы и напускала тень в комнаты. Тогда цвета снижались на октаву, комната наполнялась сумраком, словно погружаясь в свет морской глуби, еще мутней отражалась в зеркалах, а вся дневная духота дышала на шторах, слегка колеблемая грезами полуденного часа

«Коричные лавки» Бруно Шульца – это так необычно, невообразимо прекрасно, но одновременно совершенно сумасходительно)) (или сумасводяще?)))

Пока читаешь, кажется, все, утонул и не выйти тебе никогда из этого лабиринта, с этих залитых солнцем улиц, с этих снежных тропинок, сверкающих в лунном свете, или из ночного кошмара, шевелящего усиками и топочащего лапками. Потому как слова этого писателя имеют температуру, запах, звук; они реальны, они ворожат и зачаровывают.

Снова со всех сторон обложила нас печальная серость города, зацветавшая в окнах темным лишаем рассветов, паразитирующим грибом сумерек, разраставшимся в густой мех долгих зимних ночей

Чтобы хоть как-то прийти в себя, начинаешь лихорадочно искать опору в читательском опыте)) Где же, где же было что-то похожее? Мирча Элиаде? Марсель Пруст? А можно ли сравнивать? А стоит ли? Или лучше не пытаться, а просто отдаться на волю этих замысловатых фраз и улететь.

Если бы я, забыв о пиетете к Создателю, пожелал избрать себе занятием критику творения, я б восклицал: меньше содержания, больше формы! Ах, какую пользу принесло бы миру убытие содержания! Больше скромности в намерениях, больше воздержанности в претензиях, господа демиурги, и мир станет совершенней! – восклицал мой отец, меж тем как рука его вылущивала белую лодыжку Паулины из узилища чулочка

Как ни удивительно, у этой сказки есть реальная подоплека. По сути это рассказ художественно одаренного мальчика о семье, о своем городе, об уроках рисования, о щенке, о птицах, о буре, что бушевала три дня... О детстве, о том волшебном мире, из которого происходит каждый человек, где бы ни суждено ему было родиться. Просто большинство это забывают, как сны наутро, и только некоторые помнят, а единицы могут эти сны рассказать.

В такую ночь невозможно идти Подвальем или другой какой темной улицей, то есть изнанкой или как бы подплекой четырех сторон площади, и не вспомнить, что в столь поздний час иногда еще открыты некоторые из престранных и ужасно заманчивых магазинчиков, о которых в обычные дни и не вспоминаешь. Я именую их коричными лавками из-за темных деревянных панелей цвета корицы, которыми обшиты стены

Полагаю, что людям с поэтическими склонностями, читать Бруно Шульца строго рекомендуется)) Потому что проза Шульца несомненно поэтична, и наверное, если возможно ремесло художника облечь в слова, то Бруно Шульцу, бывшему и писателем и художником, это удалось. Или это просто ослепительный (или ослепляющий?))) пример художественности в литературе?

«Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність — та, що її створив митець».

Шульц геніальний, але... читати його майже неможливо :) Шульц каже, що всі його твори — зовсім не автобіографія, все вигадка, а проте тут ви знайдете і його батька, торговця сукном, і матінку, трішки безалаберну, зате незлостиву, і навіть покоївку Аделю, яка крутила життям в їхній оселі, як хотіла. Реальність невідомого міста, за яким дослідники легко вгадують рідний Шульцеві Дрогобич, перетікає з дійсності в марення, із сюжету у мрії, спогади, уявлення і сни, й відрізнити одне від іншого немає жодної можливості. Шульц не дає жодних позначень чи підказок, що є правда, а що ні, та й чи варто клеїти ярлики? Звідси головна принада і неповторність Шульцевої прози: життя — то мистецтво, а мистецтво — то є життя. Шульц зачаровує, заколисує, зашіптує і відволікає, часом за просторовими роздумами забувається, про що взагалі йшлася мова і чи є тут сюжет (відверто, у більшості повістей він відсутній майже зовсім). Від того читати Шульца важко, його слід приймати повільно, але от заковика — тоді точно забуваєш, чи відбувалася в розповіді якась дія :) Разом з тим, описи у Шульца — це щось з розряду заклинань. Вони магічні, розпливчаті й точні до найменшого штриха, тонкі й музичні, легкі й незабутні. Ось серпень:

Суботнім пополуднем я виходив з матір’ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці тим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце надягло на своїх вірян одну й ту ж маску — золоту маску сонячного ордена; і всі, що нині вийшли на вулиці, зустрічалися, миналися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одні одних тією маскою, вималюваною на лицях грубим шаром золотої фарби, вишкірюючись навзаєм вакхічною гримасою — варварською маскою поганського культу. Ринок був порожній і жовтогарячий, розчищений палючими вітрами від пилу, мов біблійна пустеля. Шпичасті акації, пророслі з пустки жовтої площі, кипіли над нею світлим листям, букетами шляхетно вилаштуваних філігранів, зелених, як дерева зі старих Гобеленів. Здавалося, ті дерева спричиняють вихор, театрально напинаючи свої крони, щоб у патетичних вигибасах зіграти напоказ усією вишуканістю листяних віял зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями. Старі будинки, виполірувані вітрами багатьох днів, переймали відблиски великої атмосфери, відлуння, спомини барв, розпорошені в надрах кольорової погоди. Здавалося, цілі покоління літніх днів (як терплячі штукатури, що збивають зі старих фасадів пліснявий тиньк) облущували фальшивий глазур, день по дневі видобуваючи дедалі правдивіше обличчя будинків, фізіономію долі й життя, що формувала їх ізсередини. Тепер вікна, засліплені блиском порожньої площі, спали; балкони сповідалися небові у своїй порожнечі; відкриті сіни видихали вино і холод.

Це лиш одна з небагатьох цитат, які можна витягти з книги, проте уривок трапився мені на перших же сторінках, і від того аж дух забило і запаморочилося. Це не література, це музика. Її важко зрозуміти, її потрібно відчувати. І ось це «листяні віяла зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями» можна згадувати знову і знову...

Вердикт: читати, але обережно і дозовано. Можливо, навіть перечитувати :) Потік свідомості став моїм улюбленцем завдяки Прусту, але там він спокійний і помірний, легенько погойдуючи, несе через одне речення на декілька сторінок. Шульцовий же потік свідомості непередбачуваний, він то несеться стрімголов, то завмирає у тихому плесі, у ньому важко зорієнтуватися, зате його можна слухати.