Рецензия на книгу

• 

  crazy_squirrel3 ноября 2015 г.

  «Щиро кажучи, дійсності немає. Є тільки одна істина і дійсність — та, що її створив митець».

  Шульц геніальний, але... читати його майже неможливо :) Шульц каже, що всі його твори — зовсім не автобіографія, все вигадка, а проте тут ви знайдете і його батька, торговця сукном, і матінку, трішки безалаберну, зате незлостиву, і навіть покоївку Аделю, яка крутила життям в їхній оселі, як хотіла. Реальність невідомого міста, за яким дослідники легко вгадують рідний Шульцеві Дрогобич, перетікає з дійсності в марення, із сюжету у мрії, спогади, уявлення і сни, й відрізнити одне від іншого немає жодної можливості. Шульц не дає жодних позначень чи підказок, що є правда, а що ні, та й чи варто клеїти ярлики? Звідси головна принада і неповторність Шульцевої прози: життя — то мистецтво, а мистецтво — то є життя.
  Шульц зачаровує, заколисує, зашіптує і відволікає, часом за просторовими роздумами забувається, про що взагалі йшлася мова і чи є тут сюжет (відверто, у більшості повістей він відсутній майже зовсім). Від того читати Шульца важко, його слід приймати повільно, але от заковика — тоді точно забуваєш, чи відбувалася в розповіді якась дія :)
  Разом з тим, описи у Шульца — це щось з розряду заклинань. Вони магічні, розпливчаті й точні до найменшого штриха, тонкі й музичні, легкі й незабутні. Ось серпень:
  

  
  Суботнім пополуднем я виходив з матір’ю прогулятися. З півтемряви сіней ми відразу поринали в сонячну купальню дня. Перехожі, блукаючи в золоті, мружили очі від жару, немов позліплювано їх медом, під відкопиленою верхньою губою виднілись їхні ясна і зуби. І всі блукальці тим золотим днем несли на собі однакову спекотну гримасу, ніби сонце надягло на своїх вірян одну й ту ж маску — золоту маску сонячного ордена; і всі, що нині вийшли на вулиці, зустрічалися, миналися, старі й молоді, жінки і діти, вітали одні одних тією маскою, вималюваною на лицях грубим шаром золотої фарби, вишкірюючись навзаєм вакхічною гримасою — варварською маскою поганського культу.
  Ринок був порожній і жовтогарячий, розчищений палючими вітрами від пилу, мов біблійна пустеля. Шпичасті акації, пророслі з пустки жовтої площі, кипіли над нею світлим листям, букетами шляхетно вилаштуваних філігранів, зелених, як дерева зі старих Гобеленів. Здавалося, ті дерева спричиняють вихор, театрально напинаючи свої крони, щоб у патетичних вигибасах зіграти напоказ усією вишуканістю листяних віял зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями. Старі будинки, виполірувані вітрами багатьох днів, переймали відблиски великої атмосфери, відлуння, спомини барв, розпорошені в надрах кольорової погоди. Здавалося, цілі покоління літніх днів (як терплячі штукатури, що збивають зі старих фасадів пліснявий тиньк) облущували фальшивий глазур, день по дневі видобуваючи дедалі правдивіше обличчя будинків, фізіономію долі й життя, що формувала їх ізсередини. Тепер вікна, засліплені блиском порожньої площі, спали; балкони сповідалися небові у своїй порожнечі; відкриті сіни видихали вино і холод.

  Це лиш одна з небагатьох цитат, які можна витягти з книги, проте уривок трапився мені на перших же сторінках, і від того аж дух забило і запаморочилося. Це не література, це музика. Її важко зрозуміти, її потрібно відчувати. І ось це «листяні віяла зі сріблястими, мов хутра породистих лисиць, підчеревцями» можна згадувати знову і знову...

  Вердикт: читати, але обережно і дозовано. Можливо, навіть перечитувати :) Потік свідомості став моїм улюбленцем завдяки Прусту, але там він спокійний і помірний, легенько погойдуючи, несе через одне речення на декілька сторінок. Шульцовий же потік свідомості непередбачуваний, він то несеться стрімголов, то завмирає у тихому плесі, у ньому важко зорієнтуватися, зате його можна слухати.

  14

  263