Біографія випадкового чуда

Незвичайна книга. Здається, я вперше знайомлюсь з магічним реалізмом в українській літературі. І, здається, вперше, в книзі сучасного українського автора головне в сюжеті не кохання, не політика, не історія, а звичайне життя звичайної дівчинки. Хоча чому звичайної?

Лєна ще з шкільних років відрізнялася від своїх друзів.
Взяти навіть те, що вона вперто не хотіла називатися Оленкою, попри те, що після проголошення незалежності всі раптом «полюбили» українську мову. І була надзвичайно дрбра. Що в кінці 90-их, що в наші дні, доброю бути не модно. І жаліти тварин, і інвалідів, і гудити можновладців - на таке теж не кожен здатний.
І бути мов не від світу цього,- це не те щоб неправильно, це якось дивно.
Тому Лєна і є чудо. Чудо людяності, чудо доброти, милосердя і співчуття. Чудо щирості, відданості, навіть самопожертви. І все це в одній людині.
Я не захоплююся цією дівчиною. Я ії просто полюбила. Побільше би таких лєн.

Проста красива історія. Біографія.
Про дружбу і любов, про пошуки себе, про дорослішання. Про нашу сучасність, нашу реальність, в якій для добра іноді не вистачає місця.
Про тих, хто сидять в кабінетах, звисосока подивляючись на нас смертних, збільшують свій банківський рахунок, добре знаючи, що все зійде з рук.
Про тих, хто заживо гниє в інвалідному кріслі, диалячись у світ через запилене вікно. Це якщо йому пощастило, і в нього є крісло.

Сумна, дуже сумна книга. Але разом з тим і обнадійлива.
«Давно-давно мені сказали, що є добро і є зло. І що порядна людина повинна бути доброю. Це її обов’язок. Я вирішила для себе, що я така. Добра. І чекала, коли нарешті зможу свою добрість довести, показати, використати. Але час минав, і нічого не ставалося. Я нічого доброго не зробила. Навпаки. Прагнучи «вчинити добре, я скоїла зло. І тепер я думаю, то що таке насправді добро? Ми знаємо, що є зло, але що таке добро, га?»

Лампомоб 2018
3/7

Дальше...

Необычная книга. Кажется, я впервые знакомлюсь с магическим реализмом в украинской литературе. И, кажется, впервые, в книге современного украинского в сюжете главное не любовь, не политика, не история, а обычная жизнь обычной девочки. Хотя почему обычной?

Лена еще со школьных лет отличалась от своих друзей.
Взять даже то, что она упрямо не хотела называться Оленкой, несмотря на то, что после провозглашения независимости все вдруг "полюбили" украинский язык.
А ещё она была очень доброй.
Что в конце 90-х, что в наши дни, доброй быть не модно. И жалеть животных, и инвалидов, и охаивать власть имущих - на такое тоже не каждый способен.
И быть не от мира сего, - это не то, чтобы неправильно, это как-то странно.
Поэтому Лена и есть чудо. Чудо человечности, чудо доброты, милосердия и сочувствия. Чудо искренности, преданности, даже самопожертвования. И все это в одном человеке.
Я не восхищаюсь этой девушкой. Я её просто полюбила. Побольше бы таких Лєн.

Простая красивая история. Биография.
О дружбе и любви, о поисках себя, о взрослении. О нашей современности, нашей реальности, в которой для добра иногда не хватает места.
О тех, кто сидят в кабинетах, свысока посматривая на нас смертных, увеличивая свой банковский счет, хорошо зная, что всё сойдет с рук.
О тех, кто заживо гниет в инвалидном кресле, всматриваясь в мир через запыленное окно. Это если посчастливилось иметь кресло.ф

Грустная, очень грустная книга. Но вместе с тем и обнадеживающая.
Давно мне сказали, что есть добро и есть зло. И что порядочный человек должен быть добрым. Это его обязанность. Я решила для себя, что я такая. Добрая. И ожидала, что когда наконец смогу своё добро довести, показать, использовать. Но время проходило, и ничего не случалось. Я ничего доброго не сделала. Напротив. Стремясь "сделать хорошо, я совершила зло. И теперь я думаю, что такое в действительности добро? Мы знаем, что есть зло, но что такое добро, а"?

Дуже особлива історія. На мою думку, авторка створила дещо цілком особливе для української літератури. Принаймні, вона оригінально подає життєву історію-біографію дівчини, яка просто хотіла добра. Здається, нашій героїні зовсім не комфортно, коли поряд із нею немає тих, кого треба рятувати. І вона намагається всіх урятувати й обігріти: безпритульних (людей і собак), покалічених духовно та фізично homo sapiens. Навіть зовсім несимпатичну й нечутливу до чужого болю чиновницю Лєна теж жаліє, бо вона скалічіла.
Картини, які вимальовує у романі Таня Малярчук, почасти здаються нереальними, але, коли придивитися пильніше, виявляється, що то ж про наш базар, і про наших можновладців, і про наших геніїв-бізнесменів. Просто таке і є наше абсурдне життя. Але є багато романтиків (їх ще називають диваками і ще по-всякому), які намагаються щось змінити. Я сама з таких)))

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Очень особая история. По моему мнению, автор создала нечто совершенно особенное для украинской литературы. По крайней мере, она оригинально подает жизненную историю-биографию девушки, которая просто хотела добра. Кажется, нашей героине совсем не комфортно, когда рядом с ней нет тех, кого надо спасать. И она пытается всех спасти и обогреть: беспризорных (людей и собак), покалеченных духовно и физически homo sapiens. Даже совсем несимпатичную и нечувствительную к чужой боли чиновницу Лена тоже жалеет, потому что она в некотором роде тоже калека.
Картины, которые вірисовівает в романе Таня Малярчук, отчасти кажутся нереальными, но, если присмотреться внимательнее, оказывается, что это же о нашем базаре, и о наших чиновников, и о наших гениях-бизнесменах. Просто такова и наша абсурдная жизнь. Но есть много романтиков (их еще называют чудаками и еще по-всякому), которые пытаются что-то изменить. Я сама из таких)))

Знайти спрвжнє чудо хоче чи не кожен. Але кому це вдасться? Та мало кому. Думаю, лише тим, хто залишається щими самим з собою.
Лєна шукала добра, а сама стала тим чудом, котре виникає заради спасіння інших.
Ще будучи маленькою вона не мирилась с напівмірами. Вона вирішила жити щиро, жити по своїм правилам, по своїм мірам моралі. А мораль ця казала їй боротись з несправедливістю, не боятиь відповідальності і не приховувати почуття.
Та ця книга - це не лише іторія Лєни. Це історія цілої країни, яка в мить стала незалежною, але не знала, що робити з цією незалежніістю. Та і зараз якось іще не вдалось навести лад з усим. Залишаються ті, хто продовжує керувати людськими долями по папірцям. І навіть не хочет розуміти, що робить щось нелюдеське. Залишились ті, кто продовжує закуповувати китайські візки для інвалідів, щоб відмити гроші. Залишись ще багато чого, з чим не варто миритись. Тільки от треба, щоб коже найашов в собі ту Лєну, про яку написаала нам авторка книги.

Дочитана остання сторінка.
Закриваю - і ще раз дивлюся на обкладинку.
Особлива книга, що не забудеться ще довго-довго.
Неспокійна книга.
Книга, яку не можна , як то кажуть, «проковтнути».
Після кожного розділу треба закривати книгу и намагатись вгамувати розбурхані думки та емоції, і думати, думати над кожним прочитаним словом.
Влучна книга, болісна книга.

Особлива обкладинка… і ці червоні плями, такі схожі на кров …А може це і є кров, кров головної героїні Лєни , кров її Голгофи, кров її жертви, що, здається, так і не була прийнята суспільством.
І ця маска на обличчі …, а що там – під маскою?

Дуже хочеться, щоб цю книгу прочитали як мога більше людей. Хочеться вірити, що через читання и сприйняття написаного можна стати кращим.
І ще, я думаю, що кожен з нас іноді буває Лєною, але тільки одинці можуть винести цей тягар до кінця.

Ще раз дивлюся на обкладинку. Подивіться й ви.
Гляньте, червона пляма, біля обличчя, перетворилося на танцюючу балерину, що стоїть на одній нозі, а одна рука скинута до верху. Так, це танець – і він прекрасний.
Я не вірю в те, що це випадковість.
Я вірю в те, що в нас є НАДІЯ.
Але,

Таня Малярчук не перестає вражати. Ця молода письменниця ще не написала свою кращу книжку, і це прекрасно, тому що кожна наступна все "смачніша".
Мова і стиль "Біографії випадкового чуда" - як і в попередній книзі авторки ("Звірослов"). Уточнюю, тому що першій книжки Малярчук були геть іншими: то була містична література, останні ж - певно, щось, що літературознавці назвали "містичний реалізм".
Про героїню "Біографії випадкового чуда" - Лєну - навіть перегорнувши останню сторінку важко втиснути в якусь людську класифікацію. Якщо герої "Звірослову" були представниками (як би так етичніше висловитись?) "плебсу", то Лєна ніби то теж із цього середовища, але ніби то й ні. Її оточують герої "Звірослову" - нещасні, із простими потребами для щастя, із вразливими серцями, із простими житейськими істинами. Лєні болить доля кожного з них (її хвороба - "комплекс героя-рятівника"), вона вміє не просто співчувати - вона не вміє вчасно опустити очі, і врешті це вирішує всю її модель поведінки.
Лєна говорить прості-прості істини - такі прості, що аж дивно: в які ж хащі "псевдофілософії" ми залазимо, щоб збагнути те, що Лєна має як вроджене знання. Вона говорить істини короткими реченнями - і їх легко зрозуміти. Лєна живе серед див, які відбуваються так просто і буденно, що, читаючи, починаєш озиратись в пошуках чогось подібного. Взагалі ця книжка наполегливо і з перших сторінок переконує: дива є. Такий собі рефрен - аби читач добре засвоїв урок. І аби повірив.

Я зрозуміла для себе одну важливу річ: автори, які мають непересічний талант, пишуть так, що їх зрозуміє будь-яка людина. З будь-якою освітою, рівнем IQ, незалежно від того, ЩО вона очікує від книги і що шукає. "Біографія випадкового чуда" - і для читачів Донцової, і для читачів Маркеса. І ті, і ті знайдуть в книзі своє.

Якщо все максимально спростити, буквально до кількох фабул, то я би сказала, що ця книга навчить:
1) вірити в дива;
2) дієво співчувати;
3) бути відвертим і прямим;
4) ідеалізувати добро;
5) вірити в людей;
6) як і навіщо боротися з вітряками;
7) не залишатися байдужим до світу, в якому живеш.

Можливо, все це звучить занадто пафосно. Але я не навмисно. Почитайте - і ви зрозумієте, що я мала на увазі)

Мне бы хотелось написать эту рецензию на украинском, но хочется также, чтобы об украинской литературе знали и в России. Она существует. Она разная, иногда постмодернисткая, иногда трэшовая, а порой - магически-реалистическая, местечковая. Именно к такой "провинциальной", местечковой литературе можно отнести роман Тани Малярчук.

Главная героиня Лена живет в западно-украинском городке Сан-Франциско (разумеется, это мифологизированный Ивано-Франковск, ранее Станислав - в честь отца, великого гетмана коронного Станислава Реверы Потоцкого). Это узнаваемое жителями постсоветского пространства провинциальное местечко, где есть место коррупции, грабежам, местным бандам, жизни "по понятиям", а также убийствам бездомных собак. И за дело дерутся не просто дог-хантеры, а люди, для которых убийство - источник доходов, они поставляют собачье мясо в китайский ресторанчик.

Именно понимание Леной собственной миссии и попытка ментально, духовно выбраться из провинциального мира и совершить нето, что даст тебе моральное право на жизнь, чувство самоуважения, ощущение собственной инаковости сподвигает Лену на борьбу с убийцами животных.

Далее этот полуфеминистический рассказ развивается по законам провинциальной жизни. Автор дает срез психосоциальных явлений из жизни людей в 2000-е годы. Лена хочет увидеть мир в себе, а затем и мир за границей. Люди же не хотят иметь местных Жанн д'Арк, жить под пристальным вниманием телевидения, слышать о себе плохое в радиопередачах, а, главное, лишаться заработка. Потому они желают запугать Лену. Что несколько смущает, автор показывает и хорошие стороны плохих поступков в духе шансона, дескать, бандиты тоже могут быть "на лицо ужасные, добрые внутри" и снимать бабушек с деревьев, переводить котят через дорогу. Разумеется, в жизни есть место исключениям и каждый человек способен на добрые деяния, но не столь же очевидно. автор же использует несколько дешевые приемы, чтобы добавить контрастов в этот весьма серый (даже не черный) мир.

В этом произведении есть место и чуду, потому автор дает такое название, которое звучит, будто мы имеем дело с латиноамериканским магическим реализмом. Магия здесь столь же провинциальна, что и героиня. Вроде, и насмешка над суевериями местных жителей, которые готовы поверить в любое дешевое чудо, а, вроде, несмотря на весь скепсис и чрезмерную активность по выявлению чудес телеканалом РЕН-ТВ, в жизни есть место чуду, подтверждением чему и является биография героини.

Книжка из разряда семейного чтива - незатейливого, доброго, в рамках попыток осмыслить современность и определить: "что такое хорошо и что такое плохо?"

Не стоило брать эту книгу в игре, где рецензии обязательны, так как она явно получится слишком личная и слишком сумбурная. Но попытаюсь совладать с эмоциями и написать отзыв более или менее объективно.

Дочитала я ее поздно ночью и до утра так и не смогла уснуть...Тяжелая книга. Равнодушной точно не оставляет.
Думала ли я, что книга с такой чудаковатой обложкой и названием способна быть наполнена такими изощренными пытками совести и разума - нет, даже не предполагала.
Біографія випадкового чуда - именно та книга, которая написана легко и даже с юмором, но буквально после каждой строчки хочется взять веревку и повесится, или застрелится, в общем, совершить самоуничтожение любым доступным способом - при этом улыбаясь во весь рот.

Нельзя мне читать такие книги. Они надолго выбивают из колеи. Да, именно той, налаженной колеи, по которой я тащу свою ношу и стараюсь поменьше смотреть по сторонам и, да, отворачиваться в нужный момент. Иначе - читайте выше.

А главная героиня уже одним своим именем Лєна бросила вызов Системе. И на протяжении всей книги мы видим ее борьбу. Были моменты, когда мне казалось, что вот, наконец-то она сумела, она победила! Но...в итоге, даже ее маленькие подвиги Система оборачивала в свою пользу. Если коротко, одной строчкой описать книгу, то у меня вышло бы так: все началось плохо, дальше было все хуже и хуже, а в конце она улетела. Да... Улетела? Чудо? Сомневаюсь. Система чудес не допускает. И герои долго не живут...
Сразу приходит на ум строчка из песни "Тартака":

Подытожу (попытаюсь) это сумбур: книга стоит того, чтобы быть прочитанной, но, лично для меня, это был первый и последний раз когда я взяла ее в руки. Могла бы стереть себе память - стерла любые воспоминания о ней. Слишком много в ней правды, слишком болезненна эта правда.

Таня Малярчук чудесная, Таня Малярчук интересная, Таня Малярчук неповторимая. Она и её книги – не от мира сего. И именно это меня всегда привлекало в её творчестве. Именно эта изюминка не оставляла меня равнодушной после прочтения очередного её детища. Ее герои – странные. Но сквозь эту странность очень часто в них находишь себя. Причем не сразу это осознавая. Тем интереснее.

Главная героиня этой книги – Лена, и правда, как сказано в аннотации, очень смахивает на такую себе украинскую Амели Пулен. И как в фильме про любительницу совать свой нос в чужие жизни - Амели, в книге Тани Малярчук так же серьезные проблемы показываются через смех и иронию. О грустном с юмором. Книга получилась ну очень злободневной. Там показано время, когда Украина только-только стала независимой. И читая это, понимаешь, что с тех пор, в глобальном смысле, мало что изменилось. Все та же разруха, все те же отчаянные попытки подняться с колен. Перед взором читателя одна за другой возникают жутковатые картины повседневности постсоветской Украины. Вся скукоженная и уродливая гримаса Системы предстает перед читателем во всей своей неприглядности.

Что ни страница – то цитата. А порой, мне доводилось выписывать целые абзацы, так как выкинуть совершенно нечего. На самом деле, в этом отношении, эта книга очень напомнила мне книгу Джонатана Фоера «Жутко громко и запредельно близко». Есть ещё один фактор схожести этих двух книг: в них нет заумных оборотов речи, язык написания довольно прост и понятен, тем не менее, на каждой странице, в каждой строчке заложен глубокий смысл, который внимательный читатель всегда разглядит.

В общем, без всяких сомнений, добавляю эту книгу в папку «Любимые» и с нетерпением жду новой качественной литературы от Тани Малярчук.