Собор

Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись...

Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають.

Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків…

Найкоротші у світі ночі - ночі закоханих. Незчуєшся, як і змайне така ніч, відпливе зорями, відбагряніє загравами за Дніпром.

Привела тата Віруньці - од вітру валився той нужденний скелет у обмотках… Одхаяла, відволодала його мати, підлікувала, з могили видерла, - на таке здатна справжня подружня любов.

Кажуть, що інстинкт смерті є нібито визначальним у житті людини. Нібито все диктує страх перед невідомістю, перед тайною зникнення… Та чи так це насправді? Чи не більше мусить лякати живущого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною-авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?» Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?

Жінки, по-моєму, перевершують чоловіків відвагою почуття і його красою… Коли я бачу жінку в любові, у святості чекання, мені хочеться вклонитися їй!

... людина, яка зазнала горя, більше здатна чути інших...

Чи світ йде до того? До того, що на сцену виступають тільки двоє: Руйнач і Будівник. Але знати б тобі: зайнятий руйнуванням неминуче деградує.

Всі ми руйнуємо. Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо, своєю байдужістю! І зараз самі сіємо байдужих! Плодимо жорстоких...Самі плекаємо руйнача!