Биті є. Макс

Цю книгу для мене витягнула героїня другого плану глухоніма Дора. Не знаю, чому я пройнялася історією цієї дівчини. Може тому, що вона плавно і органічно вписалася в сюжет, а може через те, що в житті знаю схожу долю.
Та саме через неї така висока оцінка. А ще через Ганну Іванівну. Людину, яка змушена була підкоритись обставинам, але суворе життя не прогнуло ії. Гроші і бажання залишитсь на роботі не стали завадою для того, щоб допомогти скривдженій дівчині, майже дитині.

А Макс? От про нього навіть писати нічого не хочеться. Справжній син своїх батьків, пустий і нікчемний. "Мальчик-красавчик" із витаючого у мріях мажора виріс у беручкого і хитрого бізнесмена зі стальними нервами. Такому навіть рідний батько не завада.
Люба забута. Вірніше, "добрі" люди так все перекрутили, що Люба тепер із романтичної недосяжної мрії перетворилася на хитре стерво. Тепер він іде не тільки по кістках і по крові. Тепер він топче добрі спогади і, хоч і хитку і непевну, але все-таки дружбу.
Прийде час, Макс зрозуміє багато чого. Можливо він намагатиметься виправити свої помилки, але хорошою людиною йому не стати ніколи.
Я навіть не вірю, що він, як покійний його дід, на якого, як кажуть, хлопець дуже схожий, зможе зробити просто так добру справу, хай навіть останню в житті.

Ось такі вони, герої Люко Дашвар. Морально скривджені. Хтось з купою грошей, у когось вітер в гаманці. Все, як в житті. Биті є. В цих словах шукайте різний зміст. Та не думайте, що все так просто.

Перевод.

Эту книгу для меня вытянула героиня второго плана глухонемая Дора. Не знаю почему я пронялась историей этой девушки. Может потому, что она плавно и органично вписалась в сюжет, а может из-за того, что в жизни знаю похожую судьбу.
Но именно из-за нее такая высокая оценка. А еще через Анну Ивановну. Человека, который вынужден был покориться обстоятельствам, но суровая жизнь не прогнула её. Деньги и желание остаться на работе не стали помехой для того, чтобы помочь обиженной девушке, почти ребенку.

А Макс? Вот о нем даже писать ничего не хочется. Настоящий сын своих родителей, пустой и ничтожный. "Мальчик-красавчик" из витающего в мечтах мажора вырос в хваткого и хитрого бизнесмена со стальными нервами. Такому даже родной отец не помеха.
Люба забыта. Вернее, "добрые" люди так всё перекрутили, что Люба из романтичной недосягаемой мечты превратилась в хитрую стерву. Теперь он идет не только по костям и крови. Теперь он топчет добрые воспоминания и, хоть и шаткую и неуверенную, но всё-таки дружбу.
Придёт время, Макс поймет много чего. Возможно он будет пытаться исправить свои ошибки, но хорошим человеком ему не стать никогда.
Я даже не верю, что он, как покойный его дед, на которого, как говорят, парень очень похож, сможет сделать просто так доброе дело, пусть даже последнее в жизни.

Вот такие они, герои Люко Дашвар. Морально обиженные. Кто-то с кучей денег, у кого-то ветер в кошельке. Всё, как в жизни. Битые есть. В этих словах ищите разное содержание. Но не думайте, что все так просто.
Если читать на украинском, то вообще - Бытие

Почну з того, що зважаючи на прочитані мною рецензії (здебільшого негативні), і тому не дуже багато очікуючи від книги, була приємно вражена. Не скажу, що книга шедевр (у Дашвар є й набагато сильніші книги), але значно краще, ніж я очікувала.
Були відверто неприємні моменти: і матюки (хоча це у повсякденному житті не рідкість і, мабуть, вписувались вони автором для більшої реалістичності історії, але слух різали аж занадто), і сцени, і герої (і поведінка, і вчинки Макса викликали настільки глибоку відразу і обурення, що хотілось задушити його своїми руками).
Є і хороші враження від книги: сподобалась лінія Дори, Ганни Іванівни - описані по-життєвому правдиво, на мою думку.
Висновок: книга не претендує на роль "літературної бомби" чи одкровення, але читати досить цікаво. Переходжу до Гоцика, там, кажуть екзотика:). Подивимось

Сумно, так сумно, що в людях співіснують хороші та погані вчинки та думки... Мабуть, у кожного з нас є свій Макс. Але так би хотілося, щоб всі ми були добрими, милосердними, чесними та шляхетними людьми! Нажаль, це неможливо і ідеальних людей не існує... Думаю, саме тому необхідні такі книги і такі автори, як Люко Дашвар. Завдяки їй ми можемо поглянути на себе відсторонено, уявити себе на місці головного героя та через жах і відразу до максових вчинків намагатися виплекати в собі таку собі Дору чи Ганну Іванівну. Та в кожній людині завжди йде боротьба, як то кажуть, дуже схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк уособлює зло — заздрість, ревнощі, егоїзм, амбіції, брехню... Інший вовк представляє добро — мир, любов, надію, істину, доброту, вірність... Ми знаємо, що завжди перемагає той вовк, якого ми годуємо.
Мені здається, що мораль таких книг, як ця, якимсь чином підгодовує білого вовка! Принаймні, мені хочеться на це сподіватися.

Утомительная книга. О том, как главному герою - несчастному киевскому мажору - жмут туфли от Prada, а апартаменты на Крещатике и папашкины миллионы ему не милы - он, дескать, в себе запутался. В этой части цикла "Биті.Є" Дашвар нещадно эксплуатирует свои же образы, идеи и клише из предыдущих книг, в частности изрядно поднадоевшую мысль о том, что городские "денежные мешки" – сплошь гады и нелюди, а святая простота - сельская матрона – образец непорочности и душевной красоты.
Чем ближе к концу, тем более мерзкими становятся персонажи и их поступки. А сюжет, кстати, изобилует второ- и третьестепенными героями из различных книг автора. Неужели пани Люко полагает, что читатель их обязан помнить?

3 из 10

Перша за все... Теребовля. Одна із основних сюжетних ліній про Дору. Дора - з Теребовлі. Шановна авторко, якщо вже ставите прописку своїм героям, то хоча б поцікавтеся, де саме те містечко знаходиться!
Бо Теребовля - це не "десь в Карпатах", як у вас написано. Теребовля - це за 30 км від Тернополя, і це аж ніяк не гори. Це Подільська височина. Наявність замкової гори - автоматично не вписує місто до Карпат)))

Взагалі мене цікавить: чому Люко Дашвар так не любить своїх героїв? Я розумію, що не всі книги мають закінчуватися хеппі-ендами, але наразі у неї я не зустріла ще жодної із більш-менш пристойним закінченням. Все якось так... сумно. Вона відбирає надії в той момент, коли починаєш думати, що в героїв уже нарешті все налагодиться. Але де там..?

Взагалі, чому я почала читати продовження "Рай центру" - я скучила за Києвом. Це по-перше. По-друге, кожен із нас у чиємусь житті - така собі "Люба", яка підштовхує до чогось хорошого, вносить якусь крихту раю і спокою в чиїсь життя. І відповідно, у кожного із нас є свої "Макси". Звісно ж, імена не обовязково мають співпадати. та навіть стать може бути іншою. крім того, що ми можемо бути одночасно і "любами", і "максами". Мова йде про образ. Так от, у мене теж є такі от "Макси". І мені цікаво, як вони живуть тепер без мене, бо, свого часу, я для них "померла", мене вже нема. Неприємний факт: що в книжці, що в житті - живуть вони погано. Успішні, красиві, розумні, перспективні - бери не хочу. А от якась гниль всередині ну ніяк не дає бути людиною. Навіть якщо дуже хочеться. І отут я Люко Дашвар чомусь дуже вірю. А найнеприємніше, що дуже точно описано, як такі персонажі реагують на зовсім невинні дії інших людей - всюди зрада і підлість, всі проти них. Не треба розбиратися - треба всіх нищити, гнобити і принижувати. Бо в них - порода, а решта - плебеї.
Добре, що Люба померла, не побачивши, на що переторився її Макс. Я впевнена, що таким він став би навіть, якби вона була поруч. Може, через рік-два-пять, але став би неодмінно. Така порода.
Продовження про Макара і Гоцика, мабуть, навіть не починатиму читати. Не хочу ще більших розчарувань.

Макс - сын влиятельного папы, внук еще более влиятельного деда, он решил, что хватит играться в настоящую жизнь без денег, жизнь, где никто тебя не будет слушать, так как ты - никто, и вернулся в лоно семьи, начал пользоваться деньгами, связями и возможностями. А в голове у него бардак. Такой, что даже противно - он и Герцог, и тот, которого не бросают, и Люба (героиня из "Рай.Центра") его не покидает... и тут он делает доброе дело, помогая глухонемой Доре, и тут же выбрасывает ее на улицу. С другими добрыми делами тоже как-то не до конца сложилось...

Дора - не знаю, как в действительности живут глухонемые, но как по мне, она уж слишком оторвана от настоящего и вообще иногда была мало похожим на правду персонажем.

Линия Ганны Ивановны понравилась.

В целом же сложилось впечатление довольно неприятное - опять повторяются похожие слезовыжимательные ходы, главные герои не дружат ни со своей головой, ни с окружающей действительностью, такое ощущение, что книга писалась по заказу, и не шла от души, чтобы рассказать уникальный сюжет, свои мысли и идеи... Этого не было.

3- и то только из-за моего уважения к предыдущим книгам Люко Дашвар. Теперь побаиваюсь браться на последнюю, третью книгу трилогии, хотя она лежит и ждет свеого часа.

Дивує така кількість негативних відгуків.
Чого можна було чекати від Макса? Від дитини слабких, поведених на "баблі" батьків? Від того, чиї наївні амбітні плани роозлітаються у жорстокому світі українських реалій. Від того, кому так різко знімають рожеві окуляри. Маленький залишений всіма хлопчик, ображений на життя, на Любу, на Дору, на Нані... На всіх. Важко! Страшно! Лють - це все, що йому залишається. Дуже добре розумію, чому герой показаний саме таким...
Чи хтось знає мажорів-ангеляток? Чи може благодійні фонди відомі, які всі до копійки гроші у добрі справи вкладають?

P.S. Цікаво, а що там з Гоциком?