Голова Якова

Дереш написав книжечку, у якій, за всіма правилами постмодерну, форма передує змістові. Зміст абсолютно другорядний тут, зате оформлення - бездоганне. Мовчав, мовчав, і, нарешті, зважився на цей роман, де сюжет як таковий - на пять хвилин роздумів, саме написання - на тиждень неспішно.
Так, його приємно читати - плинна, гарна мова, коли зачитаєшся - важко відірватися, приємно тримати у руках книжку - вона у симпатичному форматі, приємно усвідомлювати, що він сам ще вважає себе письменником, бо ж не мовчить, ні!
Але щось на шкребеться на серці. Щось сурогатне у книжці. Щось ненатуральне я відчуваю, ніби якась підстава, а може - стьоб.
Краще б уже друге, бо тупо продаватися - це якось неповажно.

Невеликий прозовий твір.
По сюжету ми знайомимося з таким собі Яковом, композитором і звукорежисером, котрий має за плечами достатньо пристойну освіту і непомірні амбіції. У нього є брат, котрий працює методологом у політиці, має великі зв"язки, гроші і відповідальність перед роботодавцями. У Якова є ще один брат і батько, але вони йдуть як другорядні персонажі у романчику, тому більш детально, і не менш цікаво, про них написав автор, а я не буду =)
Отже, Яків, з легкої руки брата, отримує замовлення на створення гімна для Євро 2012 (віднедавна не люблю футбол, хто зрозумів - посміхнеться.)
Спочатку Яків погоджується писати музичний твір, потім не погоджується, маючи на те свої причини, але з допомогою оточуючих, містичних, фаталістичних, патетичних обставин та подій щось у нього таки вийде, але що?
Загалом твір цікавий і веселий. Як завжди - трохи іронії, трохи сарказму, трохи містики, трохи ментального свавілля - не встигаєш оговтатися, а книга прочитана. І мені сподобалося. У порівнянні з "Архе" - надзвичайно сподобалося =)
Читати раджу лише тим, хто знайомий з творчістю автора і кого таке не напрягає.
П. С. Книга є і російською мовою =)
Автор на презентації свого творіння.)

Після кількарічної перерви нещодавно вийшла нова книга Дереша. Після серії "сирих", ця - мала бути першою сходинкою дорослого етапу автора.
Але, як на мене, вийшов якийсь "вінегрет", нескладний і пустий. "Голова Якова"- це знов гонитва за новою формою, сумбурний потік свідомості при мінімумі змісту. Така-собі сповідь Любка, про роки мовчання і відомості. Якова по іншому ніж, як Дереша не можливо сприймати. І дуже шкода, що його таки примусили написати хоча б щось.
Весь сюжет можна вмістити в одному абзаці. Власне анотація його майже повністю передає. Особливо дратують не довершені лінії і майже однакові персонажі. Чесно, в тих чотирьох дівчатах Якова я постійно плуталась. Хто, кому і навіщо так і залишилось для мене не зрозумілим.
Будь-яка глибина, яку Ви найдете в цій книзі буде, насправді, вигадана Вами. Бо "Алхімічна комедія" виглядає, як абстрактна картина: в такому хаосі можна знайти все що завгодно.

После нескольких лет молчания молодой, успешный автор издает книгу – но она не оправдывает ожиданий. Читатели, поклонники Дереша в недоумении. Только все смотрят не туда, и естественно видят не то. Ирония автора звучит и в описании и в том, как он определяет жанр книги – «алхімічна комедія».
Дереш, показывает нам сюжетную линию, обозначает персонажей, развивает детективную подоплеку. Но, на самом деле это шутка. Автор, смеется над нами, читателями – неужели вы купитесь на это, неужели не сможете заглянуть глубже?
И тот, кто сможет заглянуть за декорации, увидит, что хотел сказать нам Любко, ведь –

Прочитала сие творение сразу же после "Культ" того же автора. Думала Дереш подрос, набрался жизненного опыта (пять лет книгу писал),трейлер на YouTube запустил,что ж, наверное стоит книга внимания. Мда... Недолуга писанина!!! Идея хорошая - написание музыки к апокалипсису плюс намешал ЕВРО 2012 в Украине, майя, религию, восточную мистику, йогу, отношения между мужчиной и женщиной, коронное - разные цитаты из песен (обязательно на английском языке) и еще много чего. Но, как в итоге Любко воплотил это в тексте - просто ужас!!! Провал полный. Смысл нечего искать, для кого и для чего написано - тоже, наверное исключительно для себя. Еще хуже, чем "Культ", увы. Автору кто-то когда-то сказал, что он гений и он, бедолага, поверил...

Голова Любка

Сама по себе книга легкая и милая, с примитивным сюжетом и ненавязчивыми мыслями о смерти, перерождениях и сути бытия. Но это не уровень Дереша, это уровень обычного рядового графомана. Многие сюжетные линии не доведены не то что до завершения, а даже как следует не прорисованы - почему ничего не рассказано про Ирэну, почему из книги вырезаны "смачные" рассказы о том, как Майя издевалась над Анатолием, например, или как сидела в кафе с парнем, который спрашивал, хорошо ли ей. Цензура не пропустила? Как и прекраснейшее название "Как стать Богом и не заплакать?". Но как тогда цензура пропустила саму фабулу, которая по сути является оправданием Дереша перед своими фанатами - не надо вспоминать то, что я писал раньше, я не хотел сейчас писать, во мне больше не течет бурная река музыки слов, я написал книгу просто ради денег и из-за угроз, не хочу больше творить, я хочу быть бедным паломником, странствующим по местам духовного просвещения... Я прекрасно понимаю и даже болезненно сопереживаю Якову-Любку, но все равно очень жаль, что просто фантастические ощущения пятилетней давности сменились только легкой болью, а ностальгия по яркому и крышесносящему творчеству - страшной неловкостью от неудачного возвращения. Поэтому себе желаю перечитать историю про Терезку-летучую мышь, блуждающую мрачными закоулками Львова под сказочные звуки тишины, а Дерешу - все-таки обрести желанное духовное равновесие и больше не писать книг, похожих на выжатый лимон. Хоть я все равно до сих пор благодарна за опыт пятилетней давности, довольно сильно повлиявший на мой мир, пусть это останется в прекрасном прошлом.