Записки українського самашедшого

День у день, з року в рік, все життя одне й те ж — становище мови, яка гине, література, яка занепадає, історія, яку не можна читати без брому.

Це ж не те, що ми, — кого не нав’яжуть, терпимо. Цілковита громадянська анемія. Навіть колінного рефлексу нема.

Україна скучила за собою. Майдан - це простір, де вона зустріла себе.

Ми вже як той сухогруз, що недaвно розломився у Чорному морі. Одну чaстину відносить у бік Європи, другa дрейфує до Росії. А нa вцілілій кормі мaтроси вaрять борщ.

Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає.

Але у нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна.

У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.

Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди.

Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг.

Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік.

- Тобі треба було бути істориком, - сказала дружина.
Можливо. Але якимсь таким дивним істориком. Я ж не досліджую певні періоди, не інтерпретую фактів, подій. Просто я хочу знати, крізь що проходить людство, крізь що проходжу я.

- Чому ти його терпиш? – питає дружина. – Невже немає симпатичніших людей, на тому твоєму «Кварку»?
Є. Але симпатичні це симпатичні. А ми з ним з однієї пустелі.

Словом, нарешті знайшли себе. Можна злізти з дерева, можна вилізти на дерево. Свобода.

Зроду майдан, площа були відкритим місцем. Майдан за означенням — простір. Осердя міста, його історичний центр, куди впадають вулиці, як артерії, де пульсує сучасність у скронях історичної пам’яті. Як у Венеції площа Сан-Марко. Як у Римі площа святого Петра. Як у Філадельфії надтріснутий дзвін Свободи. А тут напхано бутафорій, муляжів, імітацій, клумб, кіосків — і все це на тлі теплиць, під якими вирощують товари ненародного вжитку.

У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердя на вбивство. Бо немилосердя вже узаконили скрізь.

Одна табличка особливо привернула мою увагу: «Відділ реєстрації смерті». Я подумав: «Зайду, зареєструюсь». Але передумав: «Як же я зайду? Вони ж подумають, що я живий».

По радіо лунає заклик: «Відчуй себе українцем!»
Спасибі, я вже відчув.

Мені щодня щось знімає трішки життя. В сумі вже знято більше, ніж, може, вже залишилось.

Я громовідвід, у який має вдаряти блискавка.

… А це вже пропасниця Ебола, таке щось дике, нечуване, — людина спливає кров’ю всередину, кров проступає з очей, і з вух, і крізь шкіру. Людей незліченно вимерло на Чорному Континенті. В Уганді, Заїрі, Судані, а завтра де? СНІД хоч передається у групах ризику, а це ж навіть через потиск рук. Спасибі, не через погляд.