Записки українського самашедшого

Шеф залежний від боса, ми залежні від шефа, тепер же всі залежні від залежних. От і живеш, як обпечений, серед таких, як сам.

Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями й поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любими свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну дердаву. Та все дбаємо про злагоду в суспільстві, про консенсус і компроміс. А тим часом хтось роздивляється нас, як в оптичний приціл.

Суспільство мало того, що хворе, воно ще й виразно плебейське. Насамперед воно хоче хліба й видовищ. /39/

Хтось із нас хворий - чи ця влада, чи я.

Огидна річ - наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитись від нас

Тепер усі на всіх подають, за образу честі і гідності. Судів більше, ніж честі і гідності.

Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття кращого ж співіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії.

— Я гидую суспільством, — сказала дружина. — Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське.

Бог з вами, люди. Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні. Хтось же й наше страждання дивиться, як серіал.

Колись вірменські матері у вигнанні, без даху над головою, на палючих вітрах, писали пальцями на піску алфавіт, щоб діти не забули вірменську мову.
А нашу мову заносять піски духовних пустель.
Нема України в душах.
Люди зробилися злі, наче їм щось пороблено. Живуть на рефлексах роздратування.
Справді, не дай, Боже, жити в епоху перемін. Дуже перемінюються люди. Дехто просто вивертається шерстю наверх.

Така наша посттоталітарна доля — говорити про дружбу на цвинтарях.

Приниження робить нас безпорадними. Приниження робить нас ізгоями.
Я взагалі думаю, що й державу свою цей народ не може й досі побудувати, бо пережив велике історичне приниження.

«Тут вже немає екзотики, — пише він. — Тут все екзотика. Бувають такі екзоти, що не знаєш, воно рослина чи заворушиться».
У нас теж часом не знаєш — воно людина чи засичить.

Краще б не зачіпали Природи — десь щось розпореться й загримить.
А може, вже й розпоролось, бо скрізь по світу якісь аномалії.

— Дар одночасного бачення, — каже дружина, — це страшна річ. Може розірвати зсередини, ніхто й не зрозуміє, що з людиною сталось.

Партій тих розвелося, вискакують, як прищі, на незрілому обличчі демократії. Часом їх назви складаються в непристойну абревіатуру, мало не з трьох букв, або в щось однозначно тваринне.

Цій нації кров уже не вдаряє в голову, вже виступає тільки холодний піт.

«Формувати історичну свідомість». Нове тисячоліття на носі, а вони все історичну свідомість формують. І хто?!
Несвідомі власної несвідомості.

Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.