Мальви. Орда

"Людина має одну матір або не має жодної" (с) Роман Іваничук

Як Ви вже, певно, помітили, я продовжую беззупинно читати. Цього разу мені до рук потрапив істричний роман Іваничука "Мальви" або ще відомий під назвою "Яничари". Взагалі не люблю читати твори такого жанру, але в блозі Цитринки вичитала, що книжка класна і варта уваги, тому взялась до читання.

Відразу зізнаюсь ставлення в мене було упереджене. Відкрила книжку, почитала перші два розділи і думаю "нуу зараз почнеться Історія України 5 - 11 клас..." І яким великим було моє здивування, коли я зрозуміла, що не можу відірватись від книжки. Незважаючи на складні турецько-татарські слова, читати було дуже легко, мова твору легка і плавна, не замусорена великою кількістю дат і описом битв. Автор зумів описати тогочасні історичні події так, що справді цікаво.

На тлі історії автор розповідаю про долю окремих людей, Марії з донькою Соломією (яку в неволі перейменували на Мальву), Стратона, Селіма, Аліма, поєднаних однією бідою: поневолення в чужому краю, з чужою релігією і чужими законами. Дехто з них змирився і підкорився, дехто страждав, але вірив у визволення. Дуже красиво в книзі описано любов. Ахмеда до Мальви, Мальви до Іслам-Гірея, матері до своїх дітей, а ще любов до рідного краю...

Читаючи щирі молитви Марії за Україною, за своїми синами, описи неосяжного українського неба, безкраїх степів, читаючи як Мальва зреклась віри і потоптала хрестик і про мужніх і відважних українських хлопців-козаків, я плакала. А ще в мене народилась величезна гордість, що я себе називаю українкою.

Як на мене "Мальви", то зовсім не історичний роман, то плач за Україною, її синами і доньками, їх тяжкою долею на чужині. Бо наші люди так, як ті жовті квітки мальви - гарні вродою, могли б бути щасливими на своїй землі, але знищені духовно і фізично на чужині. Я зараз говорю не тільки про наше історичне минуле...

Музика в тему: Еріка - Мальви

Мальвы, цветущие, высокие, яркие на плодородной почве и маленькие, скромные, незаметные, сухие в неподходящих условиях. Отсюда и название романа, как писал сам автор. Пленённые, увезённые с родины герои книги так похожи на эти цветы: угнетённые, не смеющие поднять голову, но расцветающие на родной земле и в борьбе за неё.

Мария, попавшая в турецкий плен, как и многие другие, не теряла надежды вернуться домой, найти и увезти на родину своих детей. Вот только долгие годы на чужбине не проходят даром, особенно если ты даже не помнишь шум родных полей, запах цветов у дома, тех самых мальв... И ласковое прозвище "турчаночка" становится правдой, и дочка уже говорит по-турецки и не понимает, что за песню на незнакомом языке так часто напевает её мама.

Что теперь считать своим домом, своей родиной? Землю, которая так далеко, но иногда зовёт, чуть слышно, прорезая однажды вечерние сумерки казацкой песней. Или землю под ногами, сухую, неприветливую, но вырастившую тебя и с которой ты уже сроднился? И на которой живет народ, так и не принявший тебя, гяура, неверного и совсем не свободного, хоть и освобождённого.

Непростой вопрос поднимает Иванычук и не каждый сможет сразу на него ответить. И вряд ли на него есть однозначный ответ.

Роман "Мальви" або в іншій інтерпретації - "Яничари" - це протяжний плач за духовним і фізичним поневоленням, за понівечений вінець національної пам'яті і генетичної любові до рідного, це книга про страшну історію нашої держави, про людей, які загубилися в сухих, розпечених степах безпорадності, викликаної хронологією історичного буття.
Увесь подієвий наратив нагадує ліричне, тужливе голосіння у прозі. Вже з перших сторінок відчувається передбачений сумний кінець. Під час читання хочеться опинитися в безстінному степу, вдихнути на повні груди повітря кримських гір, пригорнути нещасну Марію і помолитись разом з нею за те далеке і водночас близьке, рідне і разом з тим чуже.
Роман, незважаючи на трагічність зображення дійсності, ідейно світлий і життєствердний. Суть пошуку - в знаходженні, суть боротьби - в перемозі, суть любові - в чистоті людських почувань і дій.
Книга-стогін, книга-правда, книга-віра у людину.
З недоліків особисто для мене була розгалужена канва хансько-турецької дійсності. Для мене, людини неісторичного складу розуму, було головне не детальне змалювання політичних перепетій, а ілюстрації почуттів і видозмін психічної настроєвості.
На останок скажу, що роман вартий прочитання чи хоча б ознайомлення, бо саме такі книги формують історичну свідомість і розуміння національної ідеї.
Терпимості вам у читанні!

Два роки тому Україна попрощалася з велетом духу, майстром слова Романом Іваничуком. Моє знайомство з його творчістю розпочалось із "Манускрипту з вулиці Руської". І хоч я не фанат історичного жанру в літературі, мене сильно вразили глибина і аналітичність цього твору. Це вам не Кокотюха, який "виїжджає" на ретро-антуражі, вдаючись до історичної канви лише поверхнево, задля створення напускної атмосферності, яка додає його книжкам популярності.
Іваничук же через грунтовне висвітлення історичної проблематики проводить невидимі паралелі з сьогоденням і підводить читача до сучасних проблем українського народу: питань державності, самовираження українців, звертається до нашого колективного сумління і громадянського обов'язку. Історія в Іваничука - це не лінійний процес, а міцний ланцюг із подій, людей, духовності, національної ідеї, свободи, війн і відроджень, пов'язаних між собою в книзі цікавим інтригуючим сюжетом.
Роман "Орда" також дуже добре демонструє фірмовий почерк автора. Він містить і елементи містики, і художній вимисел. Однак реальні історичні події в книзі відображені якось настільки по-новому, крізь призму суперечливих особистостей кожного героя, що мимоволі розумієш - те, чого нас навчають на уроках і лекціях з історії - лише вершина айсберга.
Головний герой "Орди" - чернець Єпіфаній - переживає важку особисту психологічну драму. Він став німим свідком знищення царем Петром І славної козацької столиці - Батурина. На його очах живцем спалювали людей, катували дітей, знищували храм... а він навіть не кинувся нікого рятувати, застигнувши на місці поряд зі зрадниками та ворогами. Від побаченого у ченця спочатку провалюється пам'ять, а потім з'являється ганебне відчуття власної співучасті у страшному злочині. Бажання розкаяння та спокути цього гріха супроводжує Єпіфанія протягом усієї книги, а шляхи їх пошуку сплітаються у красивий небанальний сюжет.

Є книжки, які все життя будуть пам'ятатися. І до них захочеться повертатися не один раз. У мене є 4 такі.

Та зараз розповім про «Мальви» Романа Іваничука.
Тяга до історичних романів у мене передалася від тата. Він перфектно знає все про козаків і цінує козацький дух, який є з діда-прадіда у його роду.

Дії відбуваються на території Криму (м. Кафа - Феодосія теперішня), у Стамбулі, ретроспективи - в Україні. Татари, турки, українціі... Конфлікт двох релігій (Марія не може потоптати православного хрестика на вимогу дервіша, та змушена робити свою донечку мусульманкою - дорога ж ціна збереження життя)); Проблема втрати генетичного коду (і де поділася тяга до рідних коренів у яничара Аліма-Андрія?)... Кохання таке дивне і чуже (обрізати пасмо волосся коханій дівчині — троха дивнуватий вияв симпатії, чи не так?; вгадується думка про те, що останнє кохання важливше за перше).

Гостра книжка — без прикрас. Ніхто з персонажів не ідеальний, чітко не розмежоване добро і зло. Хтось хапається за життя будь яким чином. А хтось не бачить сенсу жити без чести.

І є дівчинка Мальва, з власне українським гарним ім'ям. Сумний символ України — квіточки, які пересіялись у чужину і залишилися живими, хоча не такими міцними та барвистими. Бо таке ми пристосуваньке поріддя... От і Мальва-Сломія залишилася живою, та без українського стержня, яким ще так пишалися її батьки.