Вибране

...Прокреслить доля світлу траєкторію.
Веселий гнів нескорених горінь
змиває бруд із берегів історії
прибоями кипучих поколінь.

Очима ти сказав мені: люблю,
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світал ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди, і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Слова росли із грунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
I кров'ю предків тяжко пурпурова.

Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко — рученьки вербові! —
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.

О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуетно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава — це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.,

Самовитий – несамовитий –
не Сезанн – не Гоген – не Мане
але що ж я можу зробити,
як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть.
Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний...
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!