Я — легенда. Рассказы

⠀⠀
Я оказалась той девочкой, которая посмотрела фильм, а потом взяла да и купила книгу. Конечно, временное расстояние между этими событиями превысило несколько лет, но осадочек остался. На самом деле мне очень нравился фильм и теперь очень нравится книга. Она читается очень легко, но от этого не становится простой. Это произведение просто переполнено одиночеством, болью и депрессией.

Главный герой – Роберт Невилл – остался один на один с миром, где больше нет места людям, потеряв все, даже себя и собственные эмоции. Днем он убивает вампиров, а ночью – прячется в своем доме и пьет, все глубже и глубже растворяясь в своем одиночестве. Но, однажды у Роберта появляется своеобразное увлечение – он жаждет найти лекарство от этой чумы, объяснить это феномен, который отнял у него жену и дочь. Поскольку главный герой всего лишь рабочий на фабрике, он, как обычный человек, никогда не вдавался в детали человеческой физиологии и работы организма. Он учится, читает, экспериментирует, подвергает сомнению… И эта, можно сказать, работа его жизни начинает весьма успешно продвигаться, и закрадывается надежда, что финал будет счастливым (ну, хотя-бы немножко). Но концовка оказывается очень неожиданной.

Вот мы видим, как герой-одиночка борется с тварями, а с другой стороны мы узнаем, что эти твари уже давно адаптировались и формируют новое общество, в котором тоже есть право на жизнь и любовь. В одну секунду Роберт превращается из героя в банального убийцу… И тут начинаешь понимать, что роман-то не только об одиночестве, но и о том, насколько же точка зрения меняет устои и догмы привычны морали.

Скажу еще, что экранизация – это история ОСНОВАНА на книге, она ни лучше, и ни хуже, она – другая. Киношный Роберт настоящий солдат, сосредоточенный, педантичный, ведет здоровый образ жизни, его жена и дочь не умерли от вируса (возможно даже остались живы), и у него есть собака. А вот книжный Боб много пьет и курит, страдает от банального желания, нередко выходит из себя и является простым рабочим. Ах да, собака-то у него тоже появится, но это станет новым испытанием и новым жизненным надломом.

«Сила вампіра в тому, що ніхто не вірить в його існування»
Постапокаліптичний роман Річарда Метесона «Я – легенда» - це не просто чергова книга про пандемію вампіризму, яка була викликана поширенням раніше невідомого стійкого вірусу. Книга, яку можна прочитати і забути. Це ще і розповідь про самотність, любов, віру, силу надії і надзвичайну відвагу. Це книга про людину, яка залишилась сама в чужому їй світі і не просто вижила, бо має здатність пристосовуватись до будь яких змін, а більше того – продовжила жити.
Роберт Невілль – головний герой роману – єдина людина на цілому світі, хто не «підхопив» вампіризм завдяки укусу зараженого кажана, який він переніс досить тяжко, але все ж таки, переніс. Він живе в Лос-Анджелесі і час між щоденним ремонтом свого сховища після нічного «візиту» інфікованих і убивствами сплячих вампірів в інших будинках займається науковими дослідженнями і пошуками вакцини, яка могла б зцілити заражених.
Часами тільки алкоголь рятує його від глибокої депресії. Він часто згадує свою кохану Вірджинію і їхню доньку Кетті, здається, що вони назавжди закарбувались в його душі і все, що він робив весь цей довгий час в цілковитій самотності, він робив заради них, заради їхньої пам’яті.
Він перечитує купу книг, просиджує десятки годин в лабораторії і з’ясовує, нарешті, що корінь всього зла – малесенький мікроб, який інфікує кров і живих і мертвих. Коли випадком на вулиці він бачить пса, в ньому прокидається надія, надія на краще, на те, що він більше не сам. Надія помирає останньою.
Коли ж він зустрічає жінку, на ім’я Руф, спочатку не може повірити своєму щастю, але інтуїція його не підвела і вона виявилась не зовсім «чистою». Та ця жінка була не просто вампіром – це представник зовсім нової раси людей, які навчилися жити поряд з жахливим вірусом і подавлювати інстинкти, навіювані мікробом. Проблема в тому, що місця іншим видам людей на цій землі більше немає.
Кожну сторінку, кожен рядок ви переживаєте разом з головним героєм. На перше місце виходять звісно ж, особисті переживання головного героя – його сумніви, надії, спогади – тільки це допомагає йому рухатись далі і пам’ятати, що він ще живий, а отже, має своє призначення.
Легендарна книга Річарда Метесона була екранізована чотири рази. Її сторінки надихнули не одне покоління письменників-фантастів. Якщо ви подивились останню найвідомішу екранізацію Френсіса Лоуренса і гадаєте, що пречудово знаєте сюжет, ви страшенно помиляєтесь. Книга суттєво різниться сюжетом та наповненням.
«Як реагував би на хрест вампір-мусульманин?»
Книга буде справжньою знахідкою для прихильників постапокаліптичного жанру, та не тільки – за її сторінками зачитуватимуться фанати вампірських саг, адже саме «Я – легенда», це чи не перша книга, в якій автор намагався дати вампіризму наукове пояснення і, до речі, досить непогано з цим упорався. Відповіді на запитання «чому вампіри не витримують сонячного світла і часнику?», «чому вони бояться хрестів?» ви з легкістю знайдете на сторінках роману.
Труднощі, самотність, сила волі, спогади… Все як в реальному житті, тільки на папері. Сьогоднішнє наше з вами життя мало чим відрізняється від деяких сторінок біографії Невілля. Всі навкруги – чужі, і кожного дня вони хочуть затягнути тебе в капкан. Їх більшість, і тому вони сильніші, тому вони диктують свої правила, та треба мати неабияку силу волі аби не зраджувати собі, та своїм принципам.

Часто ми обираємо книгу за привабливою картинкою, розрекламованою назвою та цікавою анотацією. Але не завжди виходить те, чого ми очікуємо. Щодо цієї книжки в мене неоднозначні думки. Як на мене, вона видалась надто сумною, я б сказала навіть, дещо депресивною. Автор створює героя, який може протистояти соціуму, але цим самим він стає чужим і небезпечним для них. "Я-легенда", по-своєму, своєрідний роман. З одного боку вампіри, боротьба, людство на межі свого існування, а з іншого — почуття людини-самітника, проблема вибору й обов'язку. Але те, що саме ви зустрінете у цій історії, залежить тільки від вас.

Замечательная канва.Очень живой и понятный образ героя, хорошо прорисованные детали ситуации,влияние окружающей действительности на мысли и поступки человека, ясное определение корня продуцирования мыслей- все эти пункты стучатся в ваш разум,страница за страницей ,до тех самых пор,пока вам не приходит в голову:"Ох ты ,полегче,я уже и сам начинаю думать над насущностью и беспокоиться как,Роберт Нэвилль".Сюжет книги четко подводит к знаменитому высказыванию:"Бытие определяет сознание".Скажу сразу, ни в коем случае, не помышляйте сравнивать с фильмом!!Это даже не то что бы не то,это совсем другой вектор идеи и, частично,философии.Ни один фильм не способен ,донести треволнения и "лирику" персонажей.Я просто всегда поражаюсь,как режиссеры умеют искажать основу основ,прям дар ,у них какой-то.Взять хотя бы тот же "Престиж". Ладно, не будем о банальном. Обойдясь без спойлеров, книга заслуживает похвалы, соль программы ухватываешь под конец выступления, да так что аж волосы шевелиться начинают на голове ,как будто катушка закрутилось в душе и пустило в мозг электричество.Рекомендация,как данность.

Книгу я захотела прочитать, когда случайно узнала, что она есть. Фильм был просто прекрасен. До прочтения этой книги.

Потому, что уже пять месяцев как герой убивает их. Наш герой, Роберт Нэвилль, не был врачом или хоть как то связан с наукой, он всему учился сам. Он жил один, но в какой то момент он нашел пса, тот был голодный и боялся любого шороха. Роберт поймал поймал его, прикармливая и показывая, что его не стоит боятся, и привел к себе. Ночью пес начал зарываться в пол и дико скулить. Через неделю пес умер. Я плакала, ну причем тут пес, почему такое невинное животное должно было умереть? И вот Нэвилль опять остался один, и до конца книги был один.

Почему с таким описание это должен быть Смит?? Мне ближе образ президента Сноу из "голодных игр", чем "люди в черном".

Ну вот не увидела я этой жажды жизни в книге. Ну вот вообще не то.

Лет 5-6 назад посмотрела фильм "Я - легенда", так что понятно, что как только я узнала про книгу, сразу захотела ее прочесть. Лучше бы не хотела. После фильма вообще не пошло!

И вроде бы, как их можно сравнивать?! Имя гг и вирус, который превращает людей в вампиров - вот и все, что между ними общего. Даже вид главного героя разный. Вот вы знали, что Роберт Невиль, которого сыграл Уил Смит, на самом деле блондин, который отращивал русую бороду?! А пес, который так много значит в фильме, в книге занимает от силы главу.

Не то, что бы мне не нравился финал, представленный в книге. Нет, он тоже интересный. Но вот то, как он написан... Ну слишком скучно, как по мне.

Мне все таки ближе динамика фильма, да и сюжет там напряженней.