Избранные произведения

При всьому моєму прихильному ставленні до японської літератури, Кавабата – це справжній іспит. Читав я різне у японців, але пригадати інших подібної тягучкої і малоподієвої прози щось не можу.

Відкривається збірка романом, в якому всі якості прози Кавабати доведені, можна сказати, до своїх абсолютних величин. В «Стоне горы» протягом 200 з гаком сторінок подій настільки мало, що їх не вистачило б і на оповідання. Знайому по інших творах японських авторів тема сімейних стосунків тут реалізовано так, що ти просто гортаєш сторінки, а в голові з десятка подоланих сторінок залишається одна деталь, яку до того ж ти не знаєш куди приткнути. Все, що заявлено в «Стоне горы» з самого початку, залишається практично незмінним до самого кінця. Сам текст складається з описів природи (ок, до цього звикає будь-який читач японської літератури), самокопання героїв (яке тут виглядає геть беззмістовним і дрібним) і діалогів настільки побутово-примітивних, що це нагадує сучасні російські серіали. Можливо, за необов'язковими словами і приземленими ситуаціями ховаються глибини, але я до них недокопався.

На щастя, все, що йде за «Стоном гори», більш легкотравне, хоча укладачі не спішать радувати.

«Старая столица» робить лише невеликий крок від «Стона горы», це все ще малорухлива оповідь, хоча в ній принаймні простежується який-ніякий сюжет – щось на кшталт індийських історій про близнюків, які знаходять один одного через багато років. Втім, як мені здалося, головна ідея, що її реалізовував Кавабата у творі, – зафіксувати на папері давні традиції Кіото. В романі дуже багато деталізованих описів храмів і різноманітних релігійних святкувань, які інколи, як на мене, просто механічно вставлено в сам текст.

Наступний роман, «Танцовщица из Идзу», – це вже цілком прийнятна й послідовна історія кохання молодого студента: є сюжет, є зрозумілий розвиток, є логічна крапка.

По-справжньому дивує наступний роман – «Озеро». Якщо попередні романи привчають читача до певного ритму і сюжетно-персонажного набору, то тут несподівано на зміну звичних для Кавабати однопланових, з точки зору європейської традиції, ніби з японського театру героїв, до яких важко навіть застосувати категорії "позитивний" чи "негативний", він вводить цілий букет фріків. Відчуття, ніби ти раптом переключився на Кобо Абе. Головний герой – напівбожевільний, який присвячує свій час переслідуванню жінок на вулицях з туманними намірами. Та й самі жінки, історії яких введено як відгалуження від основної оповіді – персонажі не менше чудернацькі і багатомірні. Якби не уривчастость і (знову-таки, на європейський погляд) сюжетна непослідовність, можна навіть було б похвалити роман. До речі, схожим за духом є й оповідання «Птицы и звери», де героєм виступає дивнуватий тип, який ненавидить людей, натомість прихильно ставиться до різних тварин. Але ця його прихильність теж with a weird twist.

Оповідання в силу свого невеличкого обсягу читаються набагато легше, хай навіть деякі з них за повільністю могли б скласти конкуренцію «Стону горы».

Ось такі враження. Власне, я був готовий до Кавабати, знав, чого чекати, тому така сюжетна загальмованість мене не здивувала. Але вчергове зауважу: як на мене, міжнародну нобелівську премію не можна давати такому суто локальному явищу, як Кавабата, творчість якого з великим скрипом здатна вийти за межі національних кордонів. Особливо пам'ятаючи, що тому ж Місімі, письменнику куди більш широкому і цікавому, премію так і не дали.

"Танцовщица из Идзу"

После Мастера Чэня очень захотелось продолжить какими-нибудь воточными прелестями...
Но получилось как-то..... вобщем, совершенно никак....
Вроде и стиль своеобразный, именно то, что нравится у японских авторов... но, как ни старалась, я не смогла прочувствовать всех душевных метаний героя. Эта повесть (или рассказ) входит в книгу "Голос бамбука", которую я собиралась купить... Но, наверное, не стану пока торопиться с покупкой. Хотя, может я не права и просто не с самого удачного произведения начала знакомство с автором...

Главная тема рассказа - искренность и внимание друг к другу, то чего порой не хватает для создания и поддержания прочных связей между людьми. Мы видим двух молодых людей, которые хотят пожениться. Мы верим в то, что они образуют хорошую крепкую семью, но недомолвки, невнимание к чувствам партнера и слабая эмпатия, которую демонстрирует в основном главный герой, ставят большой вопрос в том, счастливый ли это будет брак. У героини есть психологическая травма, связанная с ее прошлой любовью и самоубийством брата, но ее никто не хочет решать - она слишком боится и не уверена в себе, а новый муж попросту не считает это проблемой. Хоть мы и не знаем, что будет дальше, мы понимаем, что возможно эти проблемы так и не будут решены.

"Старая столица" - в первую очередь ода Киото, города, который Ясунари Кавабата считал родным и безмерно любил. Именно поэтому всю повесть сквозит описание не столько самого города, сколько его традиций и обычаев, которые придают городу и его жителя статус исключительности, непохожести на остальную Японию.

Довольно сложно сказать, о чем это произведение или каков его сюжет и интересен ли он вообще. Сюжет довольно прост - совершенно случайно девушка из приемной семьи находит свою близняшку, цепляется за это, чтобы узнать чуть больше о своих настоящих родителях, но безуспешно. Как итог - героиня в очередной раз убеждается, что нынешняя семья - и есть ее настоящая семья, и не важно, кто произвел тебя на свет.

Жанр повести - повседневность. Она не пытается насытить читателя новыми идеями, заставить философски о чем-то рассуждать, не вскрывает сложные человеческие проблемы. Она - лишь путеводитель в мир, который любил сам автор. Читать ее легко, она красива и очень поэтична. Но большего здесь искать, наверное, и не нужно.

"Бывает, прислушиваясь к голосу бамбука, слышишь и шепот сосны, хотя она бамбуку не родня. Бывает, глядишь на цветок персика и видишь цветок сливы, хотя ему еще не время цвести".

"От сильной птицы, сидевшей на вершине засохшего дерева, веяло спокойствием, спокойствием белого лотоса в бушующем пламени. Белый лотос..."

Удивительно красивое произведение с очень тонким и глубоким осмыслением жизни. Можно цитировать весь рассказ. Бамбук, цветки персика и сливы, высохшая сосна, сокол, лотос... и все явления природы -- символы нашего бытия, они знаки нашей судьбы! Мы тоже слышим голоса окружающего мира, но жаль, что редко прислушиваемся к ним.

"А сосна по-прежнему стояла на вершине холма и на ней сидел сокол".