Енеїда

Вергілій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік,
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,
Як в старину колись бувало
І як покійник написав; ...

Пошли на його лихо злеє,
Щоб люди всі, що при Енеї,
Послизли і щоб він і сам...

Ти знаєш, він який суціга,
Паливода і горлоріз;
По світу як іще побіга,
Чиїхсь багацько виллє сліз.

"Будь ласкав, сватоньку-старику!
Ізбий Енея з пантелику,
Тепер пливе на морі він.

Поставила тарілку з хлібом
Перед старим Еолом-дідом,
Сама же сіла на ослін.

"Здоров, Еоле, пане-свату!
Ой, як ся маєш, як живеш? -
Сказала, як ввійшла у хату,
Юнона. - Чи гостей ти будеш?.."

Взяла спідницю і шнурівку,
І хліба з сіллю на тарілку,
У Еолу мчалась, як оса.

Впрягла в гринджолята павичку,
Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса:

Побачила Юнона з неба,
Що пан Еней на поромах:
А те шепнула сука Геба...
Юноні взяв великий жах!

І що його покійний дядько,
Паріс, Пріамове дитятко,
Путивочку Венері дав.