Століття Якова

До надто розрекламованих "зоряніх" книжок, які геть усі читали й дуже наполегливо радять, ставлення завжди дещо упереджене. Тож відклададаєш колись на потім. Коли ж це "потім" часом настає, то здебільшого знову переконуєшся, що тотальний захват трохи перебільшений. Але трапляються й виключення, що здатні подолати упередження й навіть захопити. Саме до таких виключень можна віднести й "Століття Якова". Ніби розумієш, що роман написано на конкурс, з урахуванням вподобань якомога ширшого загалу, з використанням безпрограшноі теми... Але зроблено це справді професійно, що не може не викликати поваги. Герою мимоволі співчуваєш і співпереживаєш його змушено буремне життя довжиною в ціле сторіччя, а аж ніяк не літературною мовою просто таки насолоджуєшся, позаяк не вихолощена, а справжня, що надає ще більшоі реальності образам і викликає довіру до зображених подій. Нелітературний не через матюки, що них як бліх на собаці (цього нема й близько, хіба що коли-не-коли "курва-мама" згадається, чи когось "шляк трафить" - лишимо тупу примітивну лайку "великому й могутньому", котрий без подібних милиць не може рухатись), - а за соковиту говірку з постійною заміною "е" на "и", а "я" на "є", що мабуть можна почути не лише в "силі Загорєни", а також зі всіма цими лексиколиками на кшталт "зновика" й "типерка", "тидня" й "к'ятів", "ви-те" й "неїних", "здерубків" і "придибенцій".

Роман дійсно знайомить нас з Яковом Мехом, по-вуличному Цвіркуном, який наближається до своєї сотої річниці й мешкає в поліському селі під Луцьком на відлюдді сам-один, хоч мав чималеньку родину. Але "одних нема, а ті не з нами, як Саді ще давно сказав", лиш молодша дочка Ольга навідується постійно, бо сама живе в Загорянах, та все ніяк не вмовить батька переїхати до неї. І от якось заскочує старий на своєму маковому клаптику таку собі Оленку, дівчину-наркоманку, вже сливе на останній стадії, несподіванно рятує, прив'язує (навіть буквально), та й сам прив'язується до "придибенції", відчуваючи "відповідальність за тих, кого приручили". А вона в свою чергу стає ніби каталізатором, що розбурхує цілий потік вікових спогадів. Народившись десь на початку ХХ сторіччя в тому таки селі ще за польських панів, Яків ще до початку Другої світової встигає пережити бурхливий безум, що в нього переросла дитяча любов, відслужити в польській кавалерії (навіть повоювати з німцями), несподіванно закохати в себе "уродзону шляхтянку". І хоч ні для Улясі, ні для Зосі простий хлоп був не парою, та друга стає його долею, радо занапастивши свою. Потрапляє він і в окупацію, і в фільтраційний табір, і до лав "несокрушимої й легендарної", бо те, що вже бив фашистів не рахується, адже "запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будет біть только доблєстная Красная армія под руководством ґеніального полководца товаріща Сталіна". Дивом виживає в цих і майбутніх вихорах подій... Всього не перескажеш, тай не варто - варто читати! Скажу лише, що й давній гріх розбурхала Оленка, й на новому сприяла. Так було треба...

Роман має чотири ("штири", як то кажуть "загорєнці") частини, немов пори року й життя: дитинство ("Приблуда. Весілля") - молодість ("Червоний кінь") - зрілість ("Мир і війна") - старість ("Дожити до ста"). Остання таки співпадає з зимою, часом підбиття підсумків та збирання розгубленого. Але хіба це кінець, хіба мета лише "дожити до ста": якщо ще є сили взяти на душу гріх, що вже не спокутуєш; якщо, збираючи розкидане, ще можна одержати несподіванне дещо; якщо ще конче необхідно почути новою весною спросонну пісню тезки-цвіркуна!

"Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності."

Взяли до рук цю книгу? Тоді готуйтесь пройти по лезу бритви із ножем у спині. Коли наближається межа остання, про що згадаєм і за чим заплачем? По кому серце защемить і чим чужинець душу розтривожить? Довге життя то Божий дар? Чи більш прокляття? Скарби чи попелища залишились позаду? Правда безжалісна, пекуча наче кропива. Жива, болюча, правдива історія віку. Життя якого ніхто не проживав, чи може сотні життів по крихті склали цю історію? Читайте, але остерігайтесь чорної діри, яку Яків може залишити на останок. Взяли в руки эту книгу? Тогда готовьтесь пройти по лезвию бритвы с ножом в спине. Когда приближается предел последний, о чем вспомним и о чем заплачем? По ком сердце защемит и чем чужак душу растревожит? Долгая жизнь Божий дар? Или проклятие? Сокровища или пепелища остались позади? Правда безжалостная, жгучая как крапива. Живая, болезненная, правдивая история века. Жизни которой никто не проживал, или может сотни жизней по крохам составили эту историю? Читайте, но остерегайтесь черной дыры, которую Яков может оставить напоследок.